Речі і люди. Есей про споживання - Вольфґанґ Шивельбуш

(виробництва) Адама Сміта антропоцентричне (так само як і, зауважимо в дужках, поняття споживання), поняття продукції у фізіократів «фізіоцентричне», тобто природоцентричне (від грец. physis, «природа»; ця давньогрецька асоціація не випадкова). Але ж, відповідно, з такого розуміння виробництва мало б випливати також фізіоцентричне поняття споживання. (Звичайно, якби фізіокра­тична теорія здобула історичну перемогу і стала фундаментом сучасної економічної науки.) Інакше кажучи, споживання поставало б не як абстрактний процес, що замикається на індивіда і його бажання як кінцеву мету, а як природний процес, тобто процес обміну речовин в самій природі. Утім, Шивельбуш не вдається до розмірковування в умовному способі (з приводу того, що було б, якби перемогла лінія фізіо­кратів), але, саме скориставшись імпульсом, отриманим від фізіократів, гранично розширює контекст – а границею тут виступає антична філософія і її метафори як точка відліку в осмисленні природи й обміну речовин у природі.

Тут доречно схарактеризувати основний метод Шивельбуша у цьому дослідженні, який полягає в аналізі філософських і наукових метафор (тобто метафор, що лежать в основі філософських понять) в їхньому історичному розвитку, зміні, спадкоємності та збігах між поняттями різних наукових дисциплін.

Фактично дослідження складається з низки екскурсів в історію філософії та історію різних наукових дисциплін, які дозволяють окреслити метафорично-понятійний простір, тобто межі осмислення споживання як обміну речовин, або, як каже автор, запозичуючи термін у Гастона Башляра, «взаємопроникнення суб’єкта і об’єкта». А сам дослідник, для того щоб зафіксувати цей аспект, уводить нове поняття асиміляційної вартості:

«…логічно доповнити економічні поняття споживчої вартості та мінової вартості поняттям асиміляційної вартості. Як і поняття споживчої вартості, воно стосується фізично-матеріальної сторони економічного предмета і має на меті схарактеризувати фізичний процес споживання. Воно запитує про те, як споживання обіймає і змінює ці дві сторони – споживача і товар. Воно позначає ту міру, якою ці двоє учасників обробляють один одного і при цьому зношують і виснажують речовину одне одного».

Щоправда, навряд чи цьому поняттю судилася велика наукова «кар’єра», принаймні в економічній науці, не тільки тому, що, як одразу зазначає автор, ступінь асиміляції товару неможливо виразити в точних одиницях виміру. Річ у тім, що споживча вартість і мінова вартість – це характеристики речі як товару, тобто вона виявляє ці характеристики, оскільки потрапляє на ринок, де ці характеристики виражаються через ціну. Натомість пропоноване Шивельбушем поняття асиміляційної вартості вже ніякого зв’язку з ринком не має і, відповідно, ніяк не вписується у це відношення споживчої вартості, мінової вартості й ціни. Ба більше, оскільки цим поняттям автор позначає міру «зношування» й «виснаження», тож йдеться про, так би мовити, від’ємну величину, від’ємну вартість. Що в економічному сенсі означає вже суперечність у самому понятті (contradictio in adjecto).

Одначе у контексті нерідко парадоксальної думки німецького дослідника це поняття має свій сенс і, зокрема, щодо суспільства споживання. Воно є характеристикою товару, що перейшов у царину споживання, тобто вже вилученого з ринку, але все ж таки як товару (раніше, до розвиненого індустріального суспільства товар, переходячи в царину споживання, втрачав будь-який зв’язок із ринком і перетворювався на річ, що слугує задоволенню потреби як кінцевій меті), оскільки у черзі за ним стоїть наступний товар. Споживання вже не так задовольняє потреби, як підтримує рівень і швидкість споживання, який і можна виразити тією від’ємною величиною, яку Шивельбуш назвав асиміляційною вартістю. Ця споживацька гонитва давно описана критиками суспільства споживання, але, схоже, тільки Вольфґанґ Шивельбуш завдяки описаній зміні кута зору побачив у ній певний сенс, до якого веде весь хід його думки і який несподівано відкривається під завісу його книжки:

«Хоч би куди в історії людини ми кинули погляд, розкуте життя і насолода від руйнування неминуче ідуть пліч-о-пліч як уявлення про те, що нове життя неможливе без руйнування наявного. Великі світові катаклізми від Гераклітової світової пожежі до апокаліпсиса являють собою початок вищого ступеня розвитку життя. На тлі цих монументальних подій і споживання відіграє свою скромну роль щоденної “маленької” дози нищення, необхідної для підтримання життя. А тому можна позначити її як біологічний, економічний і культурний обмін речовин.

Схоже, культура споживання товарів од закінчення останньої світової війни, споживацтво, спромоглася зв’язати стільки руйнівної енергії і задоволення від руйнації, скільки це необхідно для збереження цього виняткового в новітній історії мирного стану».

Можливо, цей висновок звучить не надто радикально, ба навіть якось заспокійливо, утішливо. Так, книжка Вольфґанґа Шивельбуша – не нищівна критика надмірного споживання (про що вже було сказано), а радше його апологія (нагадаю: від грец. аpologia – виправдання). Це, втім, не відміняє більш ніж іронічного ставлення автора до споживацтва як такого, що не зможе не відчути уважний читач.

Також важко не помітити, що в описі протистояння класичної політичної економії та фізіократів симпатії автора на боці останніх і загалом на боці традиції, яку він назвав «фізіо­центричною» економією (зокрема, наприклад, романтичної економії Адама Мюллера, яка будується на понятті любові до товару, любові до речей і знайомство з якою, імовірно, буде цікавим читачеві).

Книжка Шивельбуша надзвичайно цікава своїм ходом думки, парадоксальної, несподіваної, здатної бачити близькість далеких речей, подібність неподібного. У зв’язку з розглядом споживання в його поле зору потрапляє філософія Платона, Геракліта, атомістів, Гегеля (розділи «Витікання», «Асиміляція їжі»). Він виявляє зв’язок між економічною тео­рію та історією медицини (розділ «Кругообіг, що живить і збагачує: кров Вільяма Гарвея і економічна теорія Франсуа Кене»), біологією (розділ «Продуктивність природи та економіки»), алхімією (розділ «Праця вогню: від алхімії до промисловості»), хімією (розділ «Вогонь праці»). Мало яке інше дослідження дозволяє з такою чіткістю зрозуміти силу і значення метафор у розвитку наукового знання.

Можна, врешті, не погоджуватися з кінцевим висновком праці Вольфґанґа Шивельбуша, але слід зазначити його прагнення і, головне, надзвичайне вміння, вже виявлене ним у деяких попередніх працях (згадаймо, наприклад, книжку «Розчаклована ніч»), повертати первісний духовний сенс речам, якого їх позбавила техногенна цивілізація.

Олександр Юдін, доктор філол. наук

Вступ. Сила споживання

Аби запобігти непорозумінню. Ця книжка не є ще одним внеском до так званої історії споживання, що вже близько тридцяти років вивчає споживання товарів під економічним, статистичним, соціологічним, психологічним, естетичним, семіотичним, гендерним, культурно-історичним і багатьма іншими кутами зору. Хоч яким багатоманітним і комплексним є підхід історії споживання до свого предмета, вона ігнорує той факт, що споживання, зрештою, означає фізичну зустріч об’єкта й суб’єкта споживання, ба більше і точніше – витрачання одного одним. Саме це значення, власне, має латинське дієслово consumere. Воно означає знищення горючого матеріалу вогнем і поглинання їжі біологічним організмом. Те, що класична політична