У Києві в 1940 році - Софія Парфанович

Жили вони так: вона працювала цілий день в Наркоматі, де як високий службовець мала необмежений час праці. Найчастіше приходила до дому пізнім вечором. Хазяїн був інженером, директором фабрики. Як всі нові громадяни СССР, він вийшов з робітників, перейшов через Робфак та технікум і мав вже дорогу до «каріє’ри» простелену. Заробляв 700 крб, вона 900. Коли взяти під увагу, що європейський мужеський одяг коштував сім тисяч крб., картоплі коштували залежно від місця і пори 2–3 крб — не було воно надто багато. Тож одягнені були мої хазяї, як всі інші. Її чорний берет та вимняле пальто і стоптані півчеревики не зраджували великого добробуту, або ще й так, що зраджували задоволення тим, що було. Вона була завжди вдоволена й усміхнена, а може надавали їй такого вигляду зуби, що з горішньої щелепи стриміли, не прикриті губами.

Пообідавши, на моє прохання ми пішли все таки трохи оглянути Київ, тобто до Софійського Собору та на Володимирову гірку, що було близько від них. Софійський Собор ми тільки відвідали мимоходом. Він був у ремонті, чи таки й загалом склепіння були штемпльовані стовпами, вражала височінь і притушені барви мальовил. З якимсь болючим почуванням я розглянула марморну домовину «кажеться» Ярослава Мудрого, як було написане біля неї. Це був знову музей. Нашвидку я оглянула фрески на стіні, що вела на хори. На хорах була виставка, що показувала здобутки радянської культури в числах і графах, та теж протиставлячи їх царським часам переводила антирелігійну пропаґанду. Так хотілось би було, щоб оці вартісні для українського народу місця було залишено в спокою, хай вже для повільного вмирання під пилом років, що з гомоном котились понад ними, алеж в сонній тиші й святому мріянні леґенди.

Мої товариші заховувались неприродно голосно й задиркувато, явно насміхаючись з усього, що мало познаки історії чи релігії. Коли ж ми вийшли з Собору, куди я теж вирішила вернутись колись сама, я запитала в них про їхню народність. Відповідь звучала: ми Українці. Коли ж ми зійшли на літературу й сучасних письменників, вони не знали їх навіть з прізвища. Нарешті я добре присіклась до них, мовляв: які ви українці, коли не знаєте своєї мови й літератури, а насміхаєтесь з власних історичних пам’яток? Вони тоді з’ясували, таку неясну досі ситуацію: вони євреї! Цілий мій розмах до них і напруга «шовіністична» так наче б зразу ж відплили, і я дивувалась тільки одному: як тяжко відрізнити у них жида від українця. Обидва типи чорні, мають горбатий ніс, а радянський жид, вирваний з торгівлі й ремесла та ушляхетнений в усіляких Наркомах, заволодівши насправді над українцями, трохи все таки засимілювався. Адже там, ідучи за вказівками Партії, поголовним явищем були подружжя українсько-єврейські, з чого вже виходили «чистокровні» українці, що не знали ні своєї мови, ні історії, говорили по російськії, звали себе українцями, бо жили на Україні і творили те, до чого прагнула радянська влада: один радянський народ, без національних і віроісповідних різниць. Хто хоче, може замість «радянський» підставити «русский» буде теж правильно.

В театрі була я раз, діставши з Спілки Письменників квитки до льожі письменників та товариство секретарки. Театр Франка робив враження старої буди, було там холоднувато, товариство таке, як всюди, одяг як до праці й на вулицю: сірий й потворний натовп, що говорив по-російськи. Сидів й уважно слідкував за дуже доброю грою в дуже добрій українській мові. Було враження, наче б український театр приїхав на гастролі до якогось далекого міста Союзу.

В опері я не була, очікуючи все таки моїх товаришів. Так і не довелося.

Одного з останніх післяполуднів я була в школі, де залишилось мені ще тільки вивчити ведення фінансового господарства школи. Тож я пішла в бухгальтерію. Там дістала зразки книг, які треба вести та розговорилась з одним з занятих там службовців. Тобто говорив він, а я в міру розмови мала тільки одне бажання: втікати. Втікати і відсіля, від того чоловіка і з того міста, чи країни. Треба сказати, що вже тоді я знала дещо про тенети НКВД, та його способи працювати донощиками. Знала я теж, що службовців в установах вони радо беруть до своєї служби, бо маючи контакт з різними людьми, вони можуть не одно почути. Я знала теж, що обов’язком громадянина є донести владі, коли почується щось контрреволюційного, бо в противному випадку той. що говорив чи робив, якщо він провокатор, піде і донесе, що він вам сказав таке й таке, а ви погодились з цим і т. под. А, оце серед мовчазного народу один чоловік розказує таке:

— Не вірте большевикам! Визволити! Ні, вони прийшли, щоб вас знищити. Хіба ми не знаємо, що тепер нічого не роблять тільки й возять з Західньої українців. Усі київські тюрми завантажені вашими людьми. Вояками тюрми обставили, щоб не було чути криків катованих, та гомону стрілів. Катують і розстрілюють тут наших братів з Галичини, а ми СИДИМО безсило й мовчимо! Але вони потраплять. О! Вони! Ви знаєте, у нас вони викликали штучно голод. Мільйони людей вимерли з голоду, самі українці, що обсівають землю. Отут в Києві лежали по вулицях трупи, як ганчір’я. Куди йшов — труп. Ніхто вже й не звертав уваги: завтра ж чекало його те саме. Але не думайте, що вмирали жиди чи москалі, ні, самі українці. А потім почалися чистки: чистка за чисткою, тюрми й вивожування. Вигинули українці, а це що ви бачите то вже «радянський народ» — чужі або такі, що замовкли…

Слухаючи цього я роздумувала: щож тепер далі? Завтра, а може ще сьогодні цей чоловік піде до НКВД і розкаже про мене все. Я перевіряла мої слова й вчинки в Києві і аж тоді помітила, скільки націоналізму волікла та розсівала скрізь. Всілякі К-ченки, Г-ци та інші усі ці, що я їх спершу вважала за українців, певно докинуть свого. Я нагадувала собі, як їдучи до Києва, я знала, що не одного, що поїхав