У Києві в 1940 році - Софія Парфанович

На клініці вражала дбайлива опіка над хворими й добрі харчі. На друге снідання вони діставали булку з ікрою (мене поінформували, що йде про довіз вітамінів) та мандаринки, усього в достатній кількості. Дуже добре відживлення хворих помічалось теж в інших клініках, куди я заходила.

Одного дня зовсім вранці та ще й не снідавши, як звичайно в гуртожитку, я пішла з цією старшою жінкою, про яку вже розказувала, до іншої клініки: був це породільний відділ Дитячої клініки. Цього ранку був найстрашніший мороз, який я колинебудь пережила. Ми їхали трамваями, пересідаючи, чекали на них і мерзли так страшно, що здавалося не доїдемо. Найгірше було потім іти від трамваю до клініки. Це було на якомусь полі, відкритому для вітрів, — напроти сад. Моя бідна товаришка йшла дуже поволеньки, просто крок в крок, а я, замерзаючи підбігала наперед, потім бігцем верталась до неї і знову бігла наперед та верталась до неї. При тому ми дещо й говорили в точках стикання. Цю виправу я відхорувала і від неї я й не видужала довший час.

Клініка Професора Мельника була повна світла й тепла. Новий будинок серед поля, осяяний сонцем, що з замерзлого неба вливалось в широкі вікна й пестило ніжну зелень домашньої рослинности, що прикрашувала поруччя сходів, покритих килимом. Здавалося, що входимо до приватної санаторійки, бо все теж не було надто велике. Професор огрядний, чорнявий, вже направду слов’янин, і, на диво українець, приняв мене ввічливо і не зважаючи на його стриманість в очах засвітився теплий вогник, що бувало завжди в українців, коли стрінули нашого брата. Дали нам поснідати (я призналась, що не снідала), після чого ми пішли оглянути клініку і тут же приглянутись, як учениці нашої школи відбувають практику. Там я помітила дбайливе ставлення до вишколу акушерок, дуже гарне до хворих. Там теж я приглянулась і записала собі схему знеболювання пологів. Пологи тихцем, під маскою з розвеселюючим газом зробили на мене зворушливе враження, і я вирішила, що це діло поведу у нас. Так воно теж і діялось: майже два роки я пристосовувала все, що могли дістати в аптеці клініки, щоб жінкам облегшити пологові страждання. Найкраще й найшляхетніше стремління лікаря, проти якого були всі поляки з професором і асистентами поголовно. Мовляв, це самодурство і непотрібна забава. Дехто ж пам’ятав і заповіт, що його бідній жінці дали в раю, та не хотів його порушувати. Крім того вважали все, що несли з собою більшовики, за зле й дурне.

На Клініці не так, як у Луріе, вся обсада складалася майже виключно з українців. Яким чудом вони там вберігались — невідомо. Там я знайомилась з автором книжки про знеболювання чорноморським типом Бабадагли, що так і вхопив «Гігієну Ж-ки» з голодом людини, що любить книжки, та не має їх доволі, та таких що вносили б в одноманітну казьонщину державних видавництв подув новини, ну і Европи.

На цій клініці я почувала себе гарно, хоча й тут ніхто не падав мені в обійми й не відкривав переді мною серця. Гірше повелось мені наступного дня в Клініці Охматдиту. Завідуючою цією великою установою була жінка, з якою я познайомилася ще у Львові так, як з Гуслец-Турова. З вигляду мила, хоча низька й повна, як більшість їхніх жінок, вона вже у Львові дуже прихильно поставилась до мене. Та в той час вона була хвора, і мене передали комусь з породільного відділу проф. Лозинського. Установа разом з своїми будинками становила великий об’єкт, де була дитяча клініка, з її підвідділами, молочна кухня, та всі шпитальні відділи, в тому числі і гінекологічний. Звертала на себе увагу велика і многолюдна амбуляторія жіноча з великою ждальнею та масою обслуговуючого персоналу.

Зате на відділі непощастило мені зовсім. Мене посадили в канцелярії та сказали ждати професора. Це тривало яких дві години, бо рівночасно відбувалась якась тяжка операція, при якій операторові не велось, мабуть жінка скривавилась, роблено трансфузію, була якась метушня й щось неприємне.

Мене чомусь не хотіли допустити на операційну залю, і я сиділа хвилюючись, бо часу в мене було вже обмаль, тай я сама вже почувала себе хворою.

Нарешті вийшов професор, старий, дуже непривітний, привітався з кимсь, що вліз не в пору і чорт зна якого біса і пхнув мене разом з тим самим асистентом, що забігав до мене, щоб оглянула клініку. Нашвидку перейшла, не затримуючись довше ні над чим, і холодно розпрощалась, покидаючи з пересердям клініку. Потім я була лиха на себе, так як тоді, коли виходила з клюбу письменників, чого мені було лізти туди. Мені здавалось, що я настирливий турист, що лазить по музеях і бібліотеках, всюди тиче свій ніс та непотрібно затоптує підлогу. З часом я перестала злоститись на старого професора, подумавши, що його обличчя було подібне на Р-ського: та сама злість і неввічливість до цілого світу. Мабуть обом, буржуазним залишкам, довелось випити гіркої та й пити її не один рік…

Час, призначений мені на перебування в Києві, добігав кінця. Минув вже умовлений 9-тий, а мої товариші не верталися. Поволі мене почав огортати неспокій. Все таки я вирішила піти без них оглянути хоч дещо в Києві і до театру. Тому, що мене, як уже говорила, ніхто не хотів провести я вибралась вихідного в Лавру. Хай хоч оком кину на віковічні святощі українського народу. Якось допиталась трамваю і війшла з дивними почуваннями на святу колись землю. Тут при вході я купила квиток, що дозволяв мені прилучитись до екскурсії, так як ніякого друкованого проспекту не було. По тому місті манастирів і церков, мабуть не всюди доступному, треба було вміти ходити.

Швидко пробіг з нашою групкою молодий жидок через преображенський собор з його чудовою візантійською поліхромією, що залишила в мене непогашену тугу і сильну постанову ще раз туди зайти й самотою побути та подумати в соборі. Та не довелось…

Потім заведено нас до невеликого, поземого будиночку, де був антирелігійний музей: карикатури ченців і попів,