Петро Дорошенко - Владислав Леонідович Карнацевич

не чекаючи підходу військ нового гетьмана, вбили вірного соратника Брюховецького полковника Г. Витязенка. Загалом, Дорошенкові досить швидко вдалося взяти під контроль майже все Лівобережжя і розмістити в найважливіших його містах свої гарнізони. Митрополит Тукальський наказав православним священикам Лівобережжя згадувати в молитвах не царя, а «благочестивого, Богом даного гетьмана Петра».

Усього місяць пробув Петро Дорошенко на лівому березі Дніпра. У першій половині липня 1668 року він поспішно повертається на Правобережжя, залишивши наказним гетьманом на лівому березі чернігівського полковника Дем’яна Гнатовича, якого в літературі зазвичай називають Многогрішним. Спонукати до цього могли причини і політичного й особистого характеру. До політичних треба віднести повідомлення про те, що поляки активізували свої дії на Поділлі і Брацлавщині. Звістку про загрозу для Кальника привіз гетьманові подільський полковник Остап Гоголь. До особистих же причин літописи відносять неприємну для гетьмана і кожного чоловіка звістку про безчестя дружини («через пліт скочила з молодшим», за висловом автора Літопису Самовидця).

Повернення Дорошенка на правий берег та його боротьба з новим претендентом на булаву П. Суховієнком, що незабаром розгорілася, розв’язали руки росіянам. У вересні військо Ромодановського знову починає наступ на Лівобережну Україну через Сіверську землю. Промосковськи налаштовані кола переконували Дем’яна Многогрішного, що не варто воювати з росіянами. Зокрема старалися православні ієрархи, які віддавали перевагу московському патріарху над київським митрополитом, на чолі з архієпископом Чернігівським Лазарем Барановичем. Зрештою, побоюючись, що його сил для відбиття атаки не вистачить, Многогрішний сповістив воєводу Ромодановського про свою згоду підкоритися. У грудні 1668 року на старшинській раді в Новгороді-Сіверському Дем’ян Гнатович прийняв титул «Гетьмана Сіверського», його соратники вирішили визнати владу царя. Треба віддати йому належне, Многогрішний відразу поставив перед Москвою питання про повернення Україні втраченої автономії. У березні 1669 року в Глухові відбулося обрання його гетьманом уже всього Лівобережжя, а також підписання нових статей між Україною і Москвою.

Глухівські статті зафіксували деякі поступки, на які пішов царський уряд щодо самостійності Гетьманщини. Московські гарнізони повинні були розміщатися тільки в п’ятьох містах: Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові та Острі. Функції воєвод обмежувалися лише військовими справами. Право збирати податки переходило до гетьманських чиновників. Гетьман, як і раніше, не мав права самостійно провадити зовнішню політику, але його представникам дозволялося бути на посольських з’їздах, де розв’язувалися питання, пов’язані з козацькою Україною. Многогрішний отримав право сформувати особливе кінне наймане військо компанійців, на яких покладалися поліцейські функції. Окрема стаття передбачала повернення в Україну гармат, дзвонів, срібних речей і книг, захоплених вояками Ромодановського. Перехід селян у козаки обмежувався (встановлювалася чисельність реєстру в 30 тисяч), а українцям таки було заборонено торгувати горілкою і тютюном у московських містах. Перенісши столицю з Гадяча до Батурина, Дем’ян Многогрішний мусив узяти на утримання тисячу московських стрільців, і з того часу подібна охорона (а при нагоді – конвой) завжди була прикомандирована до резиденції лівобережного гетьмана.

Спочатку Дем’яна Многогрішного визнавали тільки Сіверщина і Київ, потім на його бік перейшли Переяславський і Прилуцький полки. Однак південні полки (наприклад, Лубенський) ще довго вважали своїм гетьманом Дорошенка. Для останнього дії Многогрішного були, звичайно, неприємним сюрпризом. Сам він залишити боротьбу із Суховієнком не міг, а присланому на лівий берег з кількома тисячами козаків Григорію Дорошенку змінити ситуацію не вдалося. Петро Дорофійович писав гнівні листи на адресу лівобережного гетьмана. У Гадяч прибув інший його брат Андрій, який дав зрозуміти російському уряду, що є можливість примирення і прийняття підданства Росії всієї України за умови виведення з міст воєвод і відмови Москви від визнання за Польщею прав на Правобережну Україну. Але Росія вже визначилася зі своїм ставлеником і продовжувала співпрацювати з Дем’яном Многогрішним. Так було втрачено шанс на возз’єднання України.

Прийняття турецького протекторату. Боротьба із Суховієнком. 1669

Андрусівське перемир’я і наступні події, як в Україні, так і на міжнародній арені, змусили гетьмана Дорошенка всерйоз задуматися над тим, під чиїм верховенством його країна все-таки має більше шансів об’єднатися і стати хоча б відносно самостійною. З Річчю Посполитою добрі відносини не складалися. Хоча гетьман уперто називав себе й далі гетьманом Війська Запорозького Його Королівської Милості, на практиці з поляками велася війна, то затихаючи, то спалахуючи з новою силою. Варшава усе ще не могла погодитися на те, що країна, яка ще недавно належала їй цілковито, може існувати і без контролю з боку короля й шляхти. У 1668 році Ян ІІ Казимир відрікся від престолу, а на його місце в наступному році був обраний Михайло Вишневецький, відомий також як Михайло Корибут – син смертельного ворога козаків Яреми Вишневецького, який ставився до українців не набагато краще за свого батька. Відразу після його обрання Петро Дорошенко направив до нього посольство з проханням підтвердити козацькі вольності, але король не захотів піти назустріч гетьману. Постійний контакт, який Дорошенко підтримував з Росією, як ми могли переконатися, також не приводив до позитивного для гетьмана результату. Розривати заради України мирні пакти з Річчю Посполитою цар не бажав.

Цілком природно, що Петро Дорошенко змушений був звернути увагу і на ще одну можливість – протекцію Османської імперії та дружбу з Кримським ханством. Подібний орієнтир не був таким вже й новим словом в українській міжнародній політиці. Відомо, що в 1653 році за крок від цілковитого прийняття турецької протекції був Богдан Хмельницький, що, власне, і змусило Москву поспішити з прийняттям України під своє верховенство. Не варто й говорити про те, наскільки різні перемоги козацького війська були можливі без участі татар. Це стосується і Жовтих Вод, і Конотопа. При цьому мало не кожен український лідер, ведучи збройну боротьбу, був приречений потрапити у вкрай незручне становище – не використовувати татар він не міг, вони б тоді просто грали на боці його суперника; а використовуючи – ризикував позбутися союзників у найбільш вирішальний момент, а також повинен був дозволити татарам грабувати країну, що викликало ненависть і до них, і до нього з боку місцевих жителів. Тримати хоча б якийсь час татар у шорах міг тільки їхній сюзерен – турецький султан. Це було ще одним чинником, що змушував дивитися не тільки на Бахчисарай, але й далі – на Стамбул. Досвід васального підпорядкування Порті мали сусіди України – Молдавія, Волоське і Трансільванське християнські князівства. У цілому, ступінь їхньої самостійності був