Аеропорт - Сергій Леонідович Лойко

«У кіно в такі моменти майдан, туман починають крутитися калейдоскопом нерозрізнених сотень тисяч облич, утворюючи воронку. Нерухомими в цій воронці лишаються тільки двоє — він і вона. Потім, залежно від сезону, вони або бігають одне за одним поміж березок, або грають у сніжки», — подумав Олексій і всміхнувся.

— Чому ви смієтеся?

— Я радий, що бачу вас знову.

— Я теж рада… Що ви раді…

Рум’янець став заливати її смаглі щоки, вона опустила очі, пару разів хитнула головою й промовила ледь чутно за шумом натовпу:

— Спасибі, що врятували мене вчора. До речі, можна, я познайомлю вас зі своїм хлопцем? Він вам теж дуже вдячний. Степане, йди-но сюди! — гукнула вона високому стрункому молодому чоловікові років тридцяти п’яти, із широкими плечима, коротко стриженим русявим волоссям. Він стояв неподалік і, розмахуючи руками, жваво розмовляв із кремезними молодшими за нього хлопцями у військовій формі без знаків розрізнення.

Степан озирнувся, щось сказав своїм співбесідникам, потиснув їм руки й рушив до Ніки та Олексія, усміхаючись губами, але не очима, як зауважив Олексій. «З виправки — військовий», — подумав він.

І не помилився. Ще пару місяців тому тридцятишестирічний Степан, «западенець» із Чернівців, був капітаном Повітрянодесантних військ України. Звільнився зі скандалом, тому що «задовбало», тому що зарплата жебрацька, та й ту не платили. Жодною військовою службою до пуття не займалися (стрибали з парашутом раз на два роки), а солдати замість служби будували лазні й корти на генеральських дачах. Усе це встиг повідомити Степан у короткій розмові, хоча знову переважно говорила Ніка.

Він подякував Олексію, що «врятував життя моїй дівчині».

— Завше вона кудись лізе, пригод шукає. Тепер я її саму нізащо не залишу. Може, розбитою макітрою тепер краще думатиме.

Вони перекинулися ще парою фраз, Олексій залишив Ніці й Степану свої візитки, і вони зникли в натовпі. Перед тим як зовсім розчинитися, Ніка обернулася й помахала рукою.

«Мабуть, я вже все зняв на сьогодні», — подумав Олексій. Натовп знову почав співати гімн, але це його вже не торкало.

Він раптом відчув себе страшенно втомленим, невиспаним. Зігнувшись під вагою техніки, він повертався в готель, продираючись крізь натовп. І тут зателефонував Сергій, знайомий фотограф із Associated Press. Сказав, що на Банковій, перед президентською Адміністрацією, неабиякий «заміс» і всі вже там.

«Я теж дуже скучаю. Цілую. Люблю», — відповів Олексій на смс дружини й рушив на Банкову, де вже почалося перше справжнє зіткнення між демонстрантами й міліцією. Іти у відставку Яник, як звали в народі Януковича, не збирався.

Навпаки. Наступного дня на Майдані почали встановлювати величезну штучну ялинку. Народ одразу народив гасло «Яника на йолку» і, скандуючи «Банду геть!», заходився встановлювати по всьому Майдану просторі шатрові намети. Невдовзі з’явилися мобільні туалети й армійські кухні.

Ніка подзвонила йому аж перед Новим роком, аби привітати. Весь цей час вона працювала на Майдані медсестрою як доброволець. Повідомила, що вони зі Степаном відклали весілля «до цілковитої перемоги Революції», і запросила після Нового року на «одну цікаву річ».

«Цікавою річчю» виявилося тренування «бійців» націоналістичної організації «Правий сектор» на пустирі неподалік Майдану. Тренуванням керував не хто інший, як її Степан, у військовій формі, із червоно-чорною стрічкою на рукаві, у чорній балаклаві, з дерев’яним кийком і щитом.

Він стукав цим самим кийком по шиту, гарно поставленим командирським голосом віддаючи команди й даючи настанови. Кілька груп молодиків, у чорних і зелених балаклавах, озброєних бейсбольними битками, дерев’яними кийками, дерев’яними й жерстяними щитами, відпрацьовували тактику вуличного бою без застосування вогнепальної зброї.

Більшість хлопців були в різноманітній воєнізованій формі, у велосипедних шоломах і будівельних касках, у налокітниках і наколінниках, які зазвичай носять вуличні ролери та скейтбордисти. Багато з них здавалися, як подумалося Олексію, школярами на канікулах або прогульниками уроків. Усе це відбувалося на фоні глухої, з облупленою фарбою цегляної стіни якоїсь офісної будівлі. Стіну прикрашало велике чорне графіті Revolution.

— Че-е-е-репаха! — кричав Степан. — Щити над головою! Кийки на флангах в роботі! Сунемося, сунемося! Тримати стрій!

Хлопці, зігнувши коліна, піднявши щити й утворивши бойовий порядок, званий «черепахою», злагоджено рухалися в напрямку іншої «черепахи», що розташувалася біля стіни. Потім обидві «черепахи» розпадалися на окремих римських воїнів і варварів, які нещадно, щосили лупили одне одного по щитах, ретельно уникаючи потраплянь у голову та інші частини тіла.

Олексій усміхався. Степан лютував.

— Дитячий садок голімий! — сказав він, роздратовано кинувши до ніг на бруківку палицю й щит, — Ну як мені вести цю дошкільну молодшу групу на «Беркут»?! Усе, досить. Завтра в цей же час. Займатимемося хімією!

Степан пояснив Олексію по секрету, що завтра вони навчатимуться робити «коктейлі Молотова», але знімати це захопливе видовище в жодному разі не можна.

Олексій розумів, що сьогоднішні фото були «мимо», навряд чи їх можна використовувати в газеті. Надто дурнуваті.

Наступного дня на Грушевського запалали покришки й пролилася перша кров. Дитячі ігри в «черепаху» закінчилися…

* * *

Одного з перших днів лютого 2014 року у військовий аеропорт «Гостомель», неподалік Києва, прилетів борт без знаків розрізнення. Ніхто уявлення не мав, звідки він. У графіку його не було. Ніхто не знав, хто вів його до Києва. Усі диспетчери та весь нечисленний персонал аеропорту цього дня були розпущені по домах через годину після початку роботи на несподіваний «технічний вихідний».

Цей Ан-72 зустрічала група військових у формі без розрізнення. З літака пружинистою ходою в майже однакових темних курточках, в’язаних шапочках і окулярах виходили один за одним схожі, як брати, молоді люди років тридцяти. У руках кожен мав довгий футляр — саквояж, подібний на той, у якому носять духові інструменти або вудочки та спінінги для риболовлі. Або зброю для полювання.

«Музиканти», «рибалки» й «мисливці» могли також бути командою ветеранів із біатлону. Тільки без лиж. Було їх двадцятеро або трохи більше. Жодну митницю вони не проходили. Документів у них ніхто не перевіряв.

З аеропорту роз’їхалися на машинах без номерів по непримітних квартирах на робітничих окраїнах, по двоє в кожній. Дорогою жоден автоінспектор у місті їх не зупинив.

Ніч вони провели «вдома». Жоден не мав із собою мобільного телефону. Лише рації. Одна на двох. Вони від самого початку розбилися на пари. Потім вони зустрінуться знову 21 лютого рано вранці в тому самому літаку й відлетять у невідомому напрямку. Ну а поки…

Наступного дня їх без «інструментів» розвезли по локаціях. Вони по кілька разів перевірили всі входи-виходи, лежки й позиції стрілка