Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна

З побутом усе нормально — гігієну, за бажання, скрізь можна підтримувати. Довге волосся я собі дозволити не можу. Щоб його помити, треба більше води, а значить, її залишиться менше для моїх побратимів. Тож я стрижуся коротко. Я не розумію розпущеного волосся чи укладок на тлі польової військової форми, манікюрів з дикими нігтями і «бойового розкрасу». Хочеш трішки вії підфарбувати чи очі підвести — будь ласка, але в усьому має бути якийсь здоровий глузд.

Насправді мені просто не до того — завжди маю роботу. Ну, і хто для чого прийшов. Я не прибічниця нестатутних відносин. Жінки постійно вагітніють. У бойових частинах це недопустимо, і це треба або в контракті, або у статуті прописати. Бо вона вагітніє, йде в декрет, а на її посаду тим часом нікого не можуть призначити. І позиція залишається, наприклад, без кулеметника на кілька місяців. Хочеш дітей — служи в тилових частинах. Ми ж тут воюємо.

Я зі «своїми» хлопцями дружу, вони мене як сестру сприймають. Бувало, коли хтось, типу жартома, на щось більше натякав, я так само, нібито жартуючи, посилала. Всі посміялись і більше до цієї теми ніколи не поверталися. Як можна разом служити, воювати і розводити амури? Це одразу потягне за собою проблеми: той не так глянув, той не так підійшов — і між хлопцями починаються конфлікти. Це казна-що. Мій хлопець служить в іншому підрозділі, і це було наше спільне рішення — служити окремо, аби не заважати одне одному воювати. В нас взаємопідтримка й абсолютна довіра. Він дуже досвідчений воїн, я впевнена в його можливостях.

За час війни, здається, в мене характер погіршився. В мене й раніше подруг було мало, а тепер взагалі з цим туго. Є багато чудових дівчат, вони служать у різних місцях, з ними я рідко перетинаюсь, але охоче спілкуюся. Терпіння стало менше, особливо щодо всіляких побутових речей. Черги, люди — те, що дратує. Жорсткіша стала, 100 відсотків, і волосся сивого побільшало.

Та війни без втрат не буває. Кожен, хто йде туди, розуміє, на що йде. Може, не до кінця усвідомлює, але таки здогадується, що саме його можуть убити. Не хочеться дуже, щоб поранили… бо бачиш, як важко людям після поранень, особливо після втрати кінцівок, повертатися на «гражданку». Нещодавно ми хлопчика поховали, йому 21 рік був… Нікуди від цього не дінешся. Була людина, і ось її немає. Ти подумки рахуєш: «Так, у нас на тій позиції четверо людей… Ой, ні, вже троє». Цинічно, але одна людина йде, на її місце приходить інша. Так просто легше сприймати смерть.

Думки покинути це все приходять щозими: зиму пережити — це для мене трагедія. Кожну зиму думаю, що цього разу точно дуба дам. А якщо без жартів, кожна людина має нести відповідальність за вибір, який робить. Я не звикла кидати справу на півдорозі. А в нас тут справи не закінчені, тож ми маємо йти до кінця. Інакше як потім із цим жити? Сидіти вдома на дивані й весь час думати: «Як там хлопці мої? Там же ще нічого не закінчилося». Та й іти мені нікуди. Рідні мої не дуже й знають, чим я тут займаюся. Друзі… Одиниці залишились, у них там своє життя.

Думаю, на батьківщину я вже не повернуся ніколи. Коли я їхала, я ж розуміла, що так буде. Я вже отримала українське громадянство, не без допомоги юристів і активістів. Я бачу в цієї країни майбутнє. Може, ми його не дочекаємось, може, його побачить наступне покоління або люди через покоління. Але воно тут точно є. Я не розглядаю Україну як тимчасове місце. Тут хочеться жити, хочеться щось робити. Система опирається, але потроху ламається. Та сама армія: стара система чіпляється, намагається триматись, але механізм змін тут уже запущений. Приходять люди, які вже мислять по-іншому. Росія — спадкоємниця Радянського Союзу, там це мало не цвяхами в голови забивається, всі хочуть повернути минуле, не розуміючи, що так, як було, вже ніколи не буде. А Україні треба вибрати якийсь свій вектор і свій шлях і рухатися ним уперед…

Що буде, коли війна закінчиться, я, чесно, не знаю. Десь у світі завжди йде війна, людство всю свою історію воювало і воюватиме, тож професійні військові завжди будуть потрібні. Можливо, поїду на іншу війну. А може, після війни повернусь до спорту, виступатиму, як раніше, тренуватиму дітей. Хоча війна для спортсмена не найкраща штука, бо здоров’я таки добряче підриває. Взагалі, планувати — безглузде й невдячне заняття. Ось ти стоїш тут, а через хвилину тебе вбили. Тож який сенс загадувати надовго наперед?