Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна

Служити в армії я хотіла давно. Тож уже після 9-го класу вступила у військове училище в Тернопільській області. Два роки провела там. Жили, як у казармі, вчилися: стройова, ази військової справи… Після закінчення навчання хотіла здобувати вищу військову освіту, але трішечки не вийшло, тож я вирішила йти служити на контракт.

Це було не так просто — довелося постаратись, бо мені, як і багатьом жінкам, одразу запропонували: або кухарем, або зв’язківцем. Але в мене характер бойовий, тож і посаду хотілося бойову. Довелося складати іспити — фізпідготовку. Думаю, рідко хто, приходячи у військкомат, здає фізпідготовку, але мені довелося. Здала, і мені дали відношення у 53-тю бригаду. Спершу мала бути снайпером, але тут знову сюрприз — в «учєбці» сказали: «Ні, снайпером ти не підеш. Будеш кулеметником або їдеш додому». Додому — це було не про мене, тож навчалася на кулеметника. Трішки більше місяця провчилася, приїхала в бригаду. І вже там комбат вийшов особисто зі мною і подивився, як я працюю з гвинтівкою, що про неї знаю, що можу. Після того він сказав, що так, є задатки, і відправив мене вчитися уже на снайпера.

Я потрапила в армію влітку 2016-го. У мене такий стиль «пацанки», тож хлопці не всі одразу розуміли, що я — дівчина. І це мені зіграло на руку, бо до мене почали як до молодшого брата ставитись. Часом, звісно, бувало, говорив хтось, що дівчині на війні не місце, але дуже рідко, бо вони бачать, як я працюю. Певний час я пробула в розвідці, але зараз я вже у піхоті. Мені тут подобається навіть більше, бо, як правило, наша розвідка сидить трішки далі від епіцентру подій, а мені хочеться бути в їх центрі.

Перша моя ротація в зоні АТО була у Зайцевому, під Горлівкою. Коли ми тільки заїжджали туди, нас уже чекали сюрпризи. Їхали ми пізно ввечері, в нашому «шишарику» сиділи люди, а в наступному їхали наші речі. І в ту, другу, машину влучили. На той момент я ще не розуміла, що до чого і що це була за зброя, але коли в машину влучив снаряд, ми усвідомили, що все — спокійне, розмірене життя для нас закінчилося.

З місцевими на своїх позиціях я не спілкуюся. Це для мене табу. Тому що були не раз негативні випадки, тож я намагаюсь триматися на віддалі. Так, бували випадки, коли вони до нас приходили, просили про якусь допомогу чи дати їжі, то ми по змозі допомагали і ділилися чим могли, і взамін, ясна річ, нічого не брали.

Після навчання я прийшла у розвідвзвод як снайпер. Хоча мій перший постріл в АТО був взагалі з іншого типу зброї — з СПГ (станковий гранатомет. — Авт.), хоч я й була кулеметником. Там, у Зайцевому, було по-різному. Періодично було тихо, траплялися й «гарячі» дні. Працювали по нас здебільшого міномети, кулемети, ДШК. Відстань між нами була невелика — 400–500 метрів. Пару разів з’являлися диверсійно-розвідувальні групи, ми їх помічали, припиняли їхні вилазки, і, в принципі, це майже не повторювалося.

Потім була Світлодарська дуга. Там нас також противник зустрів дуже «тепло». Наші попередники показали, де ми маємо поселитися, ми закинули туди свої речі. І десь через півгодинки після того почався конкретний арт-обстріл, і хвилин через 10 цього обстрілу в нас більше не було місця, куди селитися. У перші дні, коли ми заїжджаємо, в нас завжди сильні обстріли, і такі самі — коли виїжджаємо. Коли ми були на Світлодарській дузі (я тоді ще була в розвідці), ми виходили на бойові завдання, робили невеличкі капості ворогу.

Третя ротація — Луганщина, неподалік від Попасної — Новотошківське, 29-й блокпост. Тут селище було не так далеко, тож і вони були трішки «спокійніші». Артилерія, звісно, по нас працювала, але не так активно, як по тому ж Троїцькому, важке озброєння використовували рідше. У Троїцькому били і по мирних мешканцях. Якось, було, 120-міліметрова міна прилетіла у двір до місцевих, і один хлопець загинув (віку його не знаю, але казали, що неповнолітній), а бабусю сильно контузило. Моя ж робота — ходити на пост, стежити, щоб ніхто не підійшов. Під час боїв я зараз здебільшого працюю з СПГ. Колись мені показали, як із ним працювати, а далі трохи практики — і почало вдаватися стріляти досить прицільно. Звісно, вийшло не з першого разу, але після 2–3 пострілів уже виходило. Після першого, здається, навіть трішечки контузило — постріл дуже сильний. Але зараз уже звикла.

Звісно, страх був. У мене чомусь перед боєм він є, але щойно починається — зникає, думки стають абсолютно сконцентрованими, я наче дивлюся на себе збоку і дію адекватно ситуації. В нас бувають новачки, і я помічала, що багато з них можуть розгубитися. Їх намагаються чи відсіяти, чи контролювати, чи коригувати, щоб під час бою їм було легше. Страшно, звісно, але під час бою треба страх кудись подіти, інакше бій буде безрезультатним.

Мені подобається моя робота, подобається бути на передовій лінії. Найбільше запам’ятався один обстріл у Троїцькому, він мені досі час від часу такими «картинками» згадується. Почали стріляти, нічого такого, все як зазвичай — стрілкотня, міномети. Хлопці з бліндажа повибігали. А я тільки-но перейшла до них у піхоту з розвідки. Обов’язків на випадок бою за мною ще не закріпили і з якої зброї працювати, не сказали. Спершу думала залишитись у бліндажі, а потім вирішила: «Ні, побіжу до своїх, допомагатиму хоч якось на позиції — хоча б патрони підносити». І щойно я вибігла, секунд 10, мабуть, пройшло, почула свист, і в той самий бліндаж, де я перед тим сиділа, влучив снаряд. Для мене це було шоком — добре, що вибігла, живу далі. Взагалі, як на мене, часом в окопі безпечніше, ніж у бліндажі, хоча б через площу ураження у випадку влучання снаряду.

Звісно, війна мене змінила: я стала більш жорстка, мабуть, більш запальна. Іноді можу шугонутись від звичайної петарди. Хоча розумію, що йду по центру абсолютно мирного міста, але якийсь гучний ляскіт — і в мене автоматична вже реакція — присісти. Якось у Харкові так було — люди на мене дивились як на навіжену. Але нічого, з цим треба боротись, і, звісно, в мене це вийде.