Дівчата зрізають коси. Книга спогадів - Євгенія Подібна
У Георгіївці мій майбутній чоловік був поранений. Ми з ним там із самого початку. 9 травня приїхали разом на Луганщину, а 11-го зрозуміли, що все — ми вибрали один одного. І відтоді ми разом. Тоді, в Георгіївці, коли ми зайшли в село, був дуже важкий день, чоловікові осколки влучили у плече, в коліно і під серце, і ще один побратим, «Скелет», важко поранений був. Коли був бій у Лутугиному, чоловік іще лежав у госпіталі, оскільки між штурмами минув лише тиждень. І в Лутугиному тоді загинула майже вся його група. Тоді він мало не збожеволів. Обвінчалися ми вже після демобілізації — вибрали день у липні, коли в нас не було загиблих. Ніякого весілля не було — лише наші батьки.
Потім був іще один дуже важкий бій — штурм Хрящуватого, яке ми звільнили. Звільнили, але не втримали — масово посунули регулярні війська РФ. Хрящувате — це для мене один з найважчих боїв був. Нас там обстрілювали з усього, з чого тільки можна. Навіть фосфорні міни були, які взагалі заборонені і які випалюють усе навколо і навіть углиб. Там усі були проти нас, навіть місцеве населення. Так Луганськ уже майже був узятий у кільце, були перекриті дороги, якими бойовики возили в місто боєприпаси і гуманітарку. Ми пробули там 11 днів. Потім пройшла ротація, і нас замінили інші хлопці. Нас заходило в Хрящувате більше 100 осіб, а виходили… ну, може, 40 нас залишилось. Увесь цей час я була без зв’язку, ніхто з рідних не знав, що там відбувається.
Там уже російська техніка, і БМП, і танки, і повністю російські екіпажі. Гарно хлопці працювали, нічого не скажеш, видно, що професіонали, а не шахтарі. Точиться бій, ти йдеш, а твої хлопці, з якими ти стільки часу пліч-о-пліч… просто перед тобою падають мертві… Хрящувате — це було, напевне, найважче для мене. 11 днів ми не могли нормально ходити, навіть підняти голову часом. Ідеш у туалет — прилітає міна… Води немає, колодязів поблизу немає, поранених вивезти ніяк… Тільки починаєш вивозити — починається обстріл. Бо вони — на висоті, а ми — в низині. Ми як мішені в тирі були. Місцевих багато поранених, і їх теж треба вивезти кудись у лікарню, теж під обстрілами. Коли ми заходили в село — був штурм, і ми зайшли, — побачили на вулиці вбиту жінку. І спершу були думки: а раптом вона загинула під час обстрілу, раптом через наші постріли (бо ж бій був)? Але потім підійшли і побачили, що вона вже сильно розклалася. Тобто це ніяк не могли бути ми, її вбили значно раніше. З Хрящуватого ми вивозили поранених цивільних.
Місцеві… У нас було багато місцевих у батальйоні, луганчан. Вони нас зустріли в Нянчиному в ті перші дні, і багато з них досі воюють. Багато з них — з окупованої території, повертатися їм нікуди. Мій командир — з Донеччини, з Макіївки — взагалі все втратив.
Спершу, коли ми прийшли в Щастя, до нас негативно ставились, майже ненавиділи. А потім, навпаки, зрозуміли, що ми — свої, й кардинально змінили до нас ставлення. Особливо діти — вони бігали і кричали нам: «Слава Україні!» Коли заходили і були зачистки, пам’ятаю, виходили люди, виносили нам молоко і воду, часом тишком-нишком передавали і говорили: «Ми з вами». Багато було україномовного населення. Старші жінки в Райгородці махали руками, кричали нам — і сльози по щоках. Так раділи, так зустрічали…
У Хрящуватому ми мало спілкувалися — люди ховались у шкільному підвалі, в інших. Там нас погано приймали. Вони кричали нам, що ми — фашисти, нацисти, що ми за американські гроші воюємо. Запам’яталось, як вийшла одна жіночка україномовна, і вона щось пекла. Запах, знаєте, як у бабусі… Вона заговорила до мене українською, і мене аж затрусило. По-різному було. Є такі, кому взагалі байдуже, під ким бути — хоч під Росією, хоч під Україною, — аби лиш це закінчилося і не стріляли більше.
Якось нам сказали, що в Золотому людям нічого їсти. Ми організували їм допомогу з того, що в нас було, і поїхав мій чоловік на роздачу. Давав усім однаково — кашу, олію. І при ньому старший дядько один бере в нас пакет і демонстративно викидає у смітник. Були й такі, але що весь Донбас сепаратистський — це неправда. Дуже багато людей нас підтримували, боялись, але допомагали. У Половінкіно нам півсвині принесли місцеві, щоб було що їсти, і ягоди приносили, і тишком у баню до себе водили, щоб ми могли помитися. І з розвідкою допомагали. Коли ми приїхали на Луганщину, до нас багато приєднувалось місцевих — спершу один, потім другий, потім іще записувались.
5 вересня стало для нас, по суті, закінченням от такої активної наступальної фази. Мінські домовленості, здача території, неспроможність командування зорієнтувати армію, хто де є. Зв’язку не було між підрозділами. Постійні засідки росіян. У нас 5 вересня через це потрапив підрозділ на засідку, під обстріл. Причому це була група «Русич», маніяка пітерського Олексія Мільчакова. Як вони знущалися з наших — таврували хлопців, били, катували, дострілювали з пістолетів і знімали це все на відео. Майже всі тоді загинули, хто до них потрапив. Мій особистий привіт йому, бо світ круглий, і всі це знають…
Через деякий час треба ж забрати тіла… Наші айдарівці забрали 40 із чимось тіл, це разом з 80-ю бригадою. А вже час пройшов, уже тіла розклалися… Ну, і ти біля моргу стоїш і розглядаєш те, що від хлопців залишилось. А там одна рука лежить. І тебе питають: «Ось дивись, тут татуювання. Може, ти бачила в когось таке? А вервечка у когось була?». А в наших у багатьох були ці вервечки з Майдану… Як зрозуміти, хто саме перед тобою?
А потім почалась окопна війна. Через те, що вже не було ніяких штурмів,
