Розстрільний календар - Олена Герасим'юк

(Радянська, та не російська).

Україна для українців!

З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р. — 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Олекса Гірник з Калуша.

Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі?!

Міліціонери Олександр Гнучий і Роман Крамаренко зібрали близько 970 листівок, розкиданих Олексою Гірником. Попри сувору заборону з боку КДБ будь-що говорити про подію саме від цих міліціонерів увесь Канів дізнався ім’я Олекси Гірника з Калуша. Віра Гнуча, дружина одного з них, зачитувала листівки людям у Каневі, Львові, Дрогобичі, Трускавці.

У дружини Гірника було проведено обшук, тіло віддали на поховання у закритій труні без дозволу відкривати, повідомили, що Олекса згорів в автокатастрофі. Оглядав тіло лікар-анатомопатолог Михайло Іщенко, який згодом опублікував низку статей і книжку про вчинок Гірника.

Попри заборони й замовчування щороку 21 січня на місце самоспалення хтось клав червону калину.

Овсієнко Василь, Гірник Євген. Гірник Олекса Миколайович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 13 липня. Режим доступу: https://goo.gl/Q11DmR

Смолоскип (самоспалення Олекси Гірника): [Відео]. Режим доступу:https://goo.gl/4j4dxF

Тупілко Віктор. Олекса Гірник. Протест ціною життя: спалився за Україну // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 27 березня. Режим доступу: https://goo.gl/UI1zxa

Гнат Яструбецький записав спогади батька про той день.

«Була шоста година вечора по сонцю... До хати зайшов молодий чоловік. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати. Якби ж Леонтовичі знали, що дають нічліг вбивці... Прибулий казав, що в Марківці має багато діла. Що він чекіст (інформатор). Проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинської ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколі Дмитровичу... Леонтович роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: «З такими документами небезпечно будь-де ночувати». Непроханий гість називав себе на прізвище Грищенко.

Звук пострілу розбудив отця... На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: «Що це, вибух?» Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Грищенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу... Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував усе з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речі. І з речами вийшов. У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На ліжку й на підлозі була калюжа крові. На крик пана-отця прибігли інші люди... Наклали пов’язку на рану потерпілого. Леонтович ще встиг сказати: «Тату, я помираю». Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий».

При спробі затримати його в містечку Теплику Грищенко важко поранив міліціонера, який згодом помер у лікарні. Ось що писав у рапорті начальнику Подільської губернської міліції від 9 лютого 1921 року начальник Гайсинської повітової міліції: «У ніч на 23 січня агент повітчека Грищенко пострілом із гвинтівки вбив сина священика села Марківки Кубличської волости Миколу Леонтовича 43-х років, у якого Грищенко ночував, а 26 січня Грищенко, що переховувався в містечку Теплику при переслідуванні його чинами міліції, пострілом із гвинтівки поранив у живіт міліціонера Твердо­хліба». Чи шукали б убивцю, якби той не вистрілив у «свого»?

Шаленіла така хурделиця, що за кілька кроків нічого не було видно. Леонтовича поклали у нефарбовану, білу труну, зроблену з осокора. Провести небіжчика в останню путь зібралося багато людей. 25 січня 1921 року о п’ятій годині вечора труну опустили в могилу.

Кузик Валентина. Як загинув Микола Леонтович // Літературна Україна. — 1996. — 23 травня.

Житкевич Анатолій. Правда про вбивство Миколи Леонтовича // InfoUkes: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/pqD5uJ 24 січня 1972 року заарештований поет Тарас Мельничук11

Формальною причиною арешту стала збірка віршів «Чага».

Судова колегія встановила, що «підсудний Мельничук Т. Ю., будучи незадоволеним радянською дійсністю по дріб’язкових мотивах особистого характеру, з метою підриву та ослаблення радянської влади, незважаючи на неодноразові попередження його органами радянської держави, протягом 1965—71 років виготовляв, зберігав та розповсюджував в усній та письмовій формі віршовані твори, в яких зводив злісний наклеп на радянський державний і суспільний лад, закликав до боротьби проти радянської влади».

Мельничук відбував покарання у Пермських таборах, вийшов на волю в березні 1975 року. Перебував під наглядом органів безпеки.

Чимало своїх творів і щоденникових записів поет не вивіз із неволі, багато забрали при обшуку. А ще доведений до відчаю поет і сам спалював свої твори. У протоколі допиту від 3 липня 1972 року, приміром, є пояснення причин спалення в листопаді 1971-го другого примірника збірки віршів «Чага», віршів із циклу «Диво син».

У квітні 1979 року — через спровокований КДБ інцидент, за «вчинення опору працівникові міліції» (а насправді за так звану «антирадянську діяльність») — Тарас Мельничук був заарештований на 4 роки. Далі — кілька років адміністративного нагляду, поневіряння у пошуках роботи.

Після повернення із тюрми Тарас Мельничук багато пив. Застереження друзів та спроби допомогти не діяли. Врешті-решт поет опинився у спеціальній лікарні у Джурові на Снятинщині. Імовірно, таким чином КДБ розраховував підважити авторитет поета й одночасно підірвати стан його здоров’я. У 1985 році після втечі з Джурова Мельничука було запроторено до психлікарні. Звільнений він був лише 27 квітня 1986 року, одразу після Чорнобильської аварії. Поету згодом повідомили, що на нього тоді очікувало нове ув’язнення, але увагу радянських спецорганів було відвернуто техногенною катастрофою.

Виступ Тараса Мельничука на врученні Шевченківської премії 1992 р.: [Відео]. Режим доступу: https://goo.gl/nW7aNI

Качкан Володимир. Земні дороги небожителя // Качкан В. Віщі знаки думки, серця і руки: Антологія українського автографа. — Т. 1. — Львів, Івано-Франківськ, Коломия: Вік, 2010. Режим доступу: https://goo.gl/4GGLOY