Вінценосні розпутниці - Василь Лазарович Микитась
В історичній пісні другої половини XVIII століття розповідається, що смертельно поранений полковник Лопухін просив дати йому перо й папір, аби написати про непорядки в російській армії, про зловмисність вищого командування, а головне —
…Что Потемкин-генерал В своем полку не бывал, Всее силу растерял. Кое пропил-промотал. Кое в карты проиграл.Інші сучасники наголошували, що Потьомкін був великим самодуром і хтивим бабієм. Він перетворював свої численні помешкання та польові командні пункти у своєрідні гареми, відкрито перелюбствував не лише з царицею, дружинами російських і польських магнатів, у тому числі і з Софією Потоцькою, а й зі своїми рідними по крові небогами, котрих потім одружував із збіднілими й ласими на збагачення князями і графами, надаючи в посаг загарбані землі, яких мав понад 100 000 десятин. Скажімо, одну свою вагітну від нього небогу Олександру дядечко одружив із польським підстаркуватим гетьманом коронним графом Ксаверієм Браницьким, віддавши в посаг Білу Церкву та обширну територію навколо неї з кріпаками. Згодом він подарував їй на Черкащині і велике село Мошни, яке Олександра передала в посаг своїй дочці, що вийшла заміж за графа Воронцова.
До речі, й Катерина II дала Олександрі 500 000 карбованців на посаг та стільки ж Браницькому, щоб розплатився з боргами. Привілеями цариця удостоїла й чотирьох внучатих (чи байстрючатих) племінників Потьомкіна.
Ще одній небозі — Катерині, одруживши її з польським князем К. Любомирським, Потьомкін подарував придбане за 2 000 000 карбованців сріблом українське містечко Смілу з околицями, а потім і маєток у Кам’янці, села Кирилівку, Моринці та Вільшану, що їх потім Любомирські перепродали іншим феодалам. А Браницькі, Любомирські, як і Помятовський, за щедрі дарунки допомагали царизмові розчленовувати Польщу аж до повного її знищення як європейської держави під час розподілу в 1772-му, 1793-му і 1795 роках.
Статс-секретар А. Грибовський у своїх «Записках про Катерину Велику», виданих 1847 року, зауважував, що у П. Зубова, графа М. Паніна і графині О. Браницької стіл щоденно обходився у 400 карбованців, не рахуючи 200 карбованців вартості вин та інших напоїв. Усі ті гроші Бр аницька одержувала в «дядечка-коханця» Потьомкіна, а той, у свою чергу, брав із державної комори.
Державний канцлер граф Воронцов, характеризуючи на початку XIX ст. внутрішнє і зовнішнє становище Росії за царювання Катерини II, відзначав надмірну розкіш, жадобу до збагачення, марнотратство «необузданных временщиков» і особливо Потьомкіна. Наводимо його звинувачення дослівно: «Прямою эпохою водворения сих злоупотреблений почитать должно самовластие и властолюбие покойного князя Потемкина. А на него глядя и видя, что не только нет взыскания и отчета на обогащение людей, но и к почестям и к вознаграждениям было лучшею дорогою, редкой, по части ему вверенной, не находил для себя выгодным по тем же следам идти; ибо не всякий имеет в себе столько твердости души, чтоб худым примером не последовать, особливо’ когда они многие приятности в жизни доставляют…» Чи знала цариця про це? Не тільки знала, але й сприяла, задовольняючи свою похіть.
Варто сказати, що серед фаворитів Катерини II були й наші земляки-українці — ставний Петро Завадовський та опецькуватий Олександр Безбородько. Перший був фаворитом-коханцем, другий просто фаворитом; а втім, хто його, знає… І Завадовський, і Безбородько почали свою кар’єру в канцелярії генерал-губернатора Румянцева, ставши під кінець своєї діяльності міністрами. Це настільки колоритні постаті в фаворитизмі Катерини II, що на їхній характеристиці також варто докладніше зупинитися.
Після першої серйозної зміни декорацій та персонажів у чоловічому гаремі Катерини II, зокрема видворення молодчиків Орлових, альков цариці довго не був порожнім. Десь у середині 1775 року туди вперше пробирається наш земляк Петро Васильович Завадовський (1739–1812). Народився він у незаможній родині в селі Красновичах на Чернігівщині. Початкову освіту здобув удома, потім, завдяки дядькові, стародубському підкоморію М. Шпраю, вступив до єзуїтського училища міста Орші й, нарешті, закінчив Києво-Могилянську академію. Після закінчення академії хлопець влаштувався на посаду «повітчика» (від слова «повіт» — повітовий уповноважений) у Малоросійську колегію, потім у канцелярію генерал-губернатора Малоросії Румянцева, який звернув увагу на молодого і розумного канцеляриста та почав привчати його до складання важливих ділових паперів. Через деякий час Завадовського було призначено управителем Таємної канцелярії, де він здружився з колишнім однокашником по академії О. Безбородьком, з яким ревно служив начальству.
Із призначенням генерал-губернатора Румянцева головнокомандуючим російською армією у війні з Туреччиною обидва юнаки поїхали на «баталії» разом зі своїм сановним шефом. Якось мірою вони відзначилися у битвах на річках Ларзі й Кагулі, брали, участь у редагуванні Кючук-Кайнарджійської угоди про мир 1774 року. З викликом графа Румянцева до Москви, а потім і до Петербурга туди їдуть і Завадовський та Безбородько. Вродливий чиновник Завадовський потрапляє на очі цариці й стає не лише її кабінет-секретарем, а й фаворитом-коханцем, співучасником укладання раніше згадуваного «Наказу». Вже тоді він отримує обширні помістя з кріпаками на Чернігівщині та Могильовшині. В. Аскоченський занотовує, що «почесті й нагороди сипалися за цим на Завадовського; він отримав села, звання таємного радника і сенатора». А скільки одержав кріпосних душ у «потомствене» володіння, дворянський історик умовчує, вважаючи це саме собою зрозумілим.
Під кінець 1777 року Катерина «охолонула» до Завадовського й «загорілася» до Потьомкіна. Однак перший продовжував виконувати не останню роль у сенаті, керував двома державними банками, головував у комісії складання законів і скорочення канцелярського діловодства, управляв учбовими установами, завідував медико-хірургічним училищем, сприяв влаштуванню інституції благородних дівиць. І хоч монархиня охолонула до «бравого малороса» та гріла своїм гарячим тілом Потьомкіна й іже з ним, вона не забувала свого вірнопідданого, надавши йому титул графа, а з ним і нові землі. По смерті Катерини II її син Павло І підтвердив графський диплом фаворита своєї матері, однак увільнив Завадовського
