Вінценосні розпутниці - Василь Лазарович Микитась
Скільки було в тому «коя-каком» виборі, імператриця цнотливо умовчала.
На закінчення «чистосердечно! сповіді» Катерина II з тим же кокетством запитувала Потьомкіна: «Ну, господин Богатырь, после этой исповеди могу ли я надеяться получить отпущение грехов своих, изволиш видеть, что не пятнадцять (!) но третья доля из них, первого по неволе (!) да четвертого из дешпарации, я думала на счет легкомыслия поставить никак не можно, о трех прочих если точно разбереш, Бог видит, что не распутства в которой никакой склонности не имею и если бы я в участь получила смолода мужа которого бы любить могла, я бы вечно к нему не переминалась, беда та что сердце мое не хочет быть ни на час охотно без любви». (Стиль збережено повністю. — В. М.).
Поза всяким сумнівом, Потьомкін добре усвідомлював, що Катерина лицемірить, адже II розпутний «Вавілон» він добре знав. Одначе вимагав привілейованого становища над усіма тими «попередниками» та «сучасниками». Для підтвердження наведено в оригіналі уривок ще одного «відвертого» листа, тепер уже Потьомкіна до цариці та її «відверті» доповнення, власноруч написані на полях у тому ж листі.
Вони такі:
Для невтаемниченого читача у цих «відвертостях» багато чого незрозумілого. Тому виникає потреба «розтаємничити» цинічні зізнання обох авторів. Потьомкін справді був справою рук вінценосної коханки, зазнав від неї немало «благодеяний», на певний час посів місце в її алькові, тільки «не твердо и крепко», тому й сумнівався, чим може кінчиться їх «процес»(?). І недаремно сумнівався.
Григорій Потьомкін народився в сім’ї офіцера. У 1756 році за гультяйство його виганяють із гімназії при Московському університеті, й він вступає на військову службу. За участь у двірському перевороті Катерина II надала йому перший чин підпоручика. Нова господиня трону зробила дрібного офіцера, певно, з прицілом, своїм камер-юнкером, подарувала йому 2 000 карбованців, землю та 400 душ селян. Око той «Голіаф» втратив не в битвах із турками, а в кулачній бійці з братами Орловими, які запідозрювали його (і недаремно!) в інтимних зв’язках з їхньою вінценосною благодійницею.
Наблизивши через деякий час вольового і розумного Потьомкіна до своєї спальні, Катерина II надає йому високі чини генерал-ад’ютанта і генерал-фельдмаршала, нагороджує всіма орденами Росії, призначає головнокомандуючим армією, потім віце-президентом Військової колегії, а з 1776 року новоросійським, азовським і астраханським губернатором на відвойованих землях. Ще до того він був удостоєний (у 1774 році) графського титулу. 1776 року австрійський імператор Йосиф II надав Потьомкіну ще й титул князя «Священної Римської імперії», а Катерина II за приєднання Криму до Росії нагороджує його званням «світлійшого князя Таврійського». Так поступово Потьомкін стає наймогутнішою людиною в імперії, всіляко сприяючи цариці і зміцненні абсолютизму.
Повторюємо, на кілька років Потьомкін зайняв «штатне» місце у спальні Катерини II й виконував свої «обов’язки» справно, але з різних причин змушений був відлучатися з Петербурга. Щоб бути в курсі справ і не втрачати свого впливу на вінценосну коханку, граф постачав їй своїх підлеглих офіцерів. Та й імператриця не забувала свого «соколика»: в 1777 році подарувала йому 150 000 карбованців, у 1779-му видала авансом на десять років наперед «пенсію» — близько одного мільйона кзрбованців. Згодом, у 1783 році, Катерина дала фаворитові ще 100 000 карбованців на будівництво палацу в Криму, який відкупила й одразу знову подарувала «світлійшому князеві Таврійському». Ставши всевладним фаворитом, перед яким колінозгиналися всі князі, графи та найвищі чини імперії, й сам Потьомкін скільки хотів грабував казну. У своїх записках О. Пушкін навів характерний документ сваволі фаворита: «Потьомкін послав одного разу ад’ютанта, взяти із казенного місця 100 000 карбованців. Чиновники не насмілилися відпустити таку суму без письмової вказівки. Потьомкін на звороті їхнього відношення власноручно приписав: «дать е…мать». І ніхто не смів тому перечити.
Ради справедливості слід зазначити, що Потьомкін справді доклав чимало сил та енергії до освоєння звільнених від османських загарбників причорноморських земель, заселяючи їх втікачами-кріпаками та всіма бажаючими, чим викликав різке невдоволення «скривджених» феодалів-кріпоснйків, від яких селяни тікали цілими сім’ями. Активно сприяв Потьомкін і заснуванню та становленню нових міст: Катеринослава (нині Дніпропетровськ), Херсона, Одеси і Севастополя.
Напевне, за бажанням Потьомкіна і за згодою Катерини II «князь Таврійський» був проголошений ще й «гетьманом» козацьких і чорноморських військ, до яких лицемірно записався під іменем «Грицька Нечоси». Це йому була присвячена відома в кількох списках «Вірша, говореная гетьману запорожцами на світлий празник воскресенія Христового 1781 года» про омріяну народом і рядовим козацтвом свободу без поміщиків і старшини, без «війта-п’янюги» і десятника, без «драчів» податків та іншої «власті». І, мабуть, недаремно адресувалася далеко не гумористична «вірша» саме «гетьману Нечесі», адже він був одним із головних ініціаторів ліквідації запорозького козацтва, запропонувавши на засіданні Військової колегії при «височайшому» дворі розгромити Запорозьку Січ військами першої армії, що перекидалася з Дунаю у квітні 1775 року на придушення селянського повстання під проводом О. Пугачова.
Як відомо, Запорозьке Військо 1771 року прийняло ще багатьох російських офіцерів і генералів як почесних товаришів, у тому числі підполковника М. Кутузова і генерал-аншефа П. Паніна, які вважали такий акт високою честю для себе. Останній писав запорожцям: «Обрання і залучення мене в товариство ваше, знамените з давніх-давен і тепер воєнними подвигами… прославленого Запорозького Вііїська, приймаю як особливий знак вашого вияву до мене, мої приятелі, ревності й задоволення у нинішньому поділі з вами воєнних подвигів проти ворогів».
Сучасники по-різному називали Потьомкіна: «князем тьми», «временщиком», — «злим генієм» Катерини II. Як особистість він справді фігура непересічна, поєднання розуму і «злого генія» в долі тодішньої Росії. «Князь тьми» без усякого остраху запускав руки в державну казну і витрачав сотні тисяч і мільйони карбованців на свої власні забаганки. Тільки, наприклад, із двохмільйонної суми, начебто переведеної на міністерські потреби в Англію, князь поклав у кишеню 800 000 карбованців, які по смерті Потьомкіна Катерина II наказала віднести на рахунок витрат державної казни. Про грабування ним країни, неймовірне
