Тарас Шевченко та його доба. Том 2 - Рем Георгійович Симоненко
Негайно після арешту в III Відділенні був складений реєстр і детальний виклад російською мовою вилучених у Т. Г. Шевченка творів, а також його поезій, знайдених у М. І. Костомарова544. Привізши поета до Петербурга, жандарми одразу ж взялися з’ясовувати його станове походження. Датована 21 квітня записка III Відділення містить ці дані та ще й з додатком, що Шевченка викупили з кріпацтва завдяки щедротам «августейшей фамилии»545.
Заборона видавати твори Шевченка
Слідчі намагалися схилити поета до потрібних їм даних про Кирило-Мефодіївське товариство, програму та діяльність організації, її членів.
Щодо себе, Тарас Григорович сказав таке: «Я сын крепостного крестьянина; в детстве лишился отца и матери; в 1828 г. был освобождён из крепостного состояния августейшей императорской фамилией, через посредство Василия Андреевича Жуковского, гр. Михаила Юрьевича Виельгорского и Карла Павловича Брюллова. Брюллов написал портрет Жуковского для императорской фамилии, и на эти деньги я был выкуплен у помещика. Учился я рисованию и живописи в Академии художеств по 1844 г. По выпуске из академии определился в Киевскую археографическую комиссию сотрудником по части рисования и собирания народных преданий, сказок и песен в южнорусских губерниях. Стихи я любил с детства и начал писать в 1837 г. Первое моё стихотворение под названием «Катерина» посвящено Жуковскому, которое возбудило энтузиазм в малороссиянах, и я стал продолжать стихи, не оставляя живописи»546.
Самодержавство готувало Тарасу Григоровичу Шевченку кару, особисто сформульовану Миколою І. Про це начальник III Відділення сповістив військового міністра О. Чернишова: «Государь император высочайше повелеть соизволил: определить Шевченку рядовым в Отдельный оренбургский корпус с правом выслуги, под строжайший надзор с запрещением писать и рисовать, и чтобы от него ни под каким видом не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений»547.
ТЯЖКИЙ ВИРОК ТА ЖИТТЯ У ЗАСЛАННІ
Старанно минаючи великі міста, Шевченка доправляють до місця заслання
Винісши поетові жорстокий вирок, влада поспішила якнайхутчіше відправити Шевченка в далекі оренбурзькі степи. Проникливо описує цю подорож і особливо перші дні по прибутті до місця ув’язнення у своїй незавершеній книжці (присвяченій пам’яті дружини Горислави Михайлівни Біляч) відомий шевченкознавець, син академіка О. І. Білецького, Платон Олександрович Білецький:
«Рано-вранці першого травня 1847 року Шевченко у супроводі фельд’єгеря вирушив у найдальшу зі своїх мандрівок. Коней перепрягали швидко. Гнали трійку у повний опір, ані Москви, ані Симбірська, ані Самари у цій несамовитій скачці арештант не міг помітити. Пролетіли берег широкої, як море, ріки Волги, почалися степи. Де-не-де зеленіли та біліли гайочки кволих берізок, на сіро-чорних просторах спалахували яскраві квіти. Спалахнуть – роздивитися не встигнеш, а вже згасли. На восьму добу надвечір’ям переправилися через річку Сакмару. Удалині завиднілася рожевіюча у відблисках згасаючого сонця будівля караван-сараю і мечеті з мінаретом, що здався Тарасу Григоровичу «прекраснішим». Пізніше він дізнався, що ця архітектурна екзотика була творінням Олександра Павловича Брюллова, брата його вчителя.
Прибуття до Оренбурга. Старання земляків полегшити життя Шевченка на засланні
Дев’ятого червня в’їхали до фортеці Оренбург, захищеної валом чотириметрової висоти, облицьованим червоним камінням. Сакмарська брама міста справила на мандрівника враження «незграбної». Прослідували прямісінько до ордонансгаузу (комендатури. – П. Б.). Час був пізній, коменданта не було. Довелося лягти на голу підлогу.
Наступного дня до канцелярії прикордонної комісії, що відала зносинами з «азіятськими інородцями», вбіг писець Галевинський і повідомив урядовця Федора Матвійовича Лазаревського: «Вночі жандарми привезли Шевченка; я чув від офіцера, якому його здали, і він знаходиться зараз у пересильній казармі». Обидва вони були земляками поета, знали його за «Кобзарем» і «Гайдамаками». У ту ж мить дбайливий урядовець відсунув ділові папери і побіг розшукувати земляка-засланця. Той лежав на нарах, читав, або робив вигляд, що нічого не чує. Коли незнайома людина кинулась його обнімати, питаючи, чи не може бути чимсь корисним, Шевченко сухо відповів: «Я не потребую нічиєї допомоги – сам буду собі допомагати. Я вже отримав запрошення від завідуючого пересильною тюрмою навчати його дітей».
Лазаревський та його товариш по чернігівській гімназії Сергій Петрович Савицький вирішили звернутися до впливового у канцелярії Оренбургського генерал-губернаторства урядовця Матвєєва. Син простого уральського козака, дослужившися до чину підполковника, він залишився людиною приступною, доброю і співчутливою. Матвєєв викликав Шевченка до себе. Був з ним люб’язним, чим дещо підняв його настрій. Прийняв його, розмовляв, не давши відчути, що він злочинець, і сам генерал-губернатор та командуючий окремим Оренбурзьким корпусом Володимир Панасович Обручов. Серце Шевченка і зовсім відтало, коли його відпустили на добу у гості до Лазаревського і Левицького. Зустріли його як друга і брата. Тарас Григорович повірив у щирість молодих людей тим більше, що з розмови з Матвєєвим дізнався про їхні клопоти. В гостях у земляків він не побоявся декламувати «Сон» і «Кавказ». Цілу ніч співали українських пісень. «Були хвилини, – згадував Федір Лазаревський, – коли сльози самі собою котилися з очей, а гість наш просто ридав…»
Шевченка переводять до Орська. Самоповага рядового солдата
Між тим було визначене місце служби Шевченка: п’ятий лінійний Оренбурзький батальйон, розквартирований за три версти від міста у Орській фортеці. Друзі, число яких за кілька днів перебування в Оренбурзі все зростало, умовляли Тараса Григоровича видатися хворим і попроситися до лазарету. Після несамовитої скачки з фельд’єгерем він і справді почував себе зле. Перебути б йому у лазареті тижнів два-три, а тим часом поклопотатися, щоб службу проходити в Оренбурзі. Як-не-як, тут друзі. Легше було б. Так ні, – не захотів просити, кланятися, принижуватися… Це не по ньому!
Як буде в Орську, Шевченко не замислювався. Уявляв його фортецею трохи меншою за Оренбурзьку. Коли Орськ був закладений і почав будуватись, було знайдене краще місце для головної фортеці прикордонного краю. На неї й перенесли назву Оренбург, а раніше збудовану фортецю назвали Орськ. Великої різниці між обома фортецями Тарас Григорович не передбачав. А люди – вони є всюди; серед них можна знайти нових шанувальників мистецтва, коли не художників. Знайшовся ж у Оренбурзі знайомий ще по Академії Олексій Чернишов з його двоюрідним братом, козачим офіцером, живописцем-аматором.
Проїхавши Оренбурзький форштадт (передмістя. – П. Б.) і кинувши погляд на дзвіницю, з якої колись гармати Пугачова палили по фортеці, рядовий Шевченко затрясся у візку в напрямі до місця
