Світова гібридна війна: український фронт - Володимир Павлович Горбулін

Післямова

Вирушивши в дорогу, треба йти.

Якщо дуже кепсько — прискорити ходу.

Але не озиратися назад…

Ілля Еренбург

Україна перебуває в точці біфуркації, або перед своєрідним «моментом істини»

Нинішнє поширене, але від цього не менш хибне сприйняття ситуації як «затишшя» містить макронебезпеку. Насправді ми спостерігаємо лише зміну парадигми розгортання цього довгострокового конфлікту. Ба більше, формується тривожне відчуття «тиші перед бурею», особливо з огляду на ту активність, яку продовжує розгортати Росія на території «ДНР/ЛНР», а також Криму (про який багато хто регулярно забуває). Перспектива масштабних бойових зіткнень стає дедалі чіткішою.

При цьому наша методологічна основа аналізу ситуації багато в чому продовжує обертатися навколо концептів попередніх 25 років незалежності. Відмова від закостенілих і неефективних підходів відбувається дуже болісно, із серйозним відкочуванням до «звичної» для багатьох реальності.

Нинішній, вочевидь короткий, період — чи не остання можливість заново серйозно оцінити стратегічний контекст розгортання військово-політичної ситуації в Україні й навколо України, а також почати думати про те, якою може бути наша відповідь на нові виклики українській державності й національній безпеці.

І робити це ми повинні, виходячи не з наших абстрактних припущень про реальність, а беручи до уваги той факт, що «велика війна», до якої чимдалі наполегливіше готується і яку провокує Росія, цілком може стати реальністю.

Ми повинні чітко розуміти, що для України воєнна загроза з боку Росії не зникне ніколи. Причому ймовірність зростання цієї загрози (і перехід її до активної фази) тим вища, чим менш успішною буде робота Росії із дестабілізації України іншими методами.

Питання в тому, чи готові ми визнати реальність війни і готуватися до неї повноцінно. Тим більше, що до всього додається ширша й важливіша проблема, з якою ми стикаємося вже зараз, — міжнародний контекст російсько-української війни.

Однак, навіть визнаючи високу ймовірність масштабної війни, ми повинні пам’ятати про два принципових моменти.

Перший. У випадку прямої масштабної воєнної агресії РФ проти України наші шанси вистояти в ній мінімальні. Наші потенціали настільки різні, що очікувати іншого складно. Принаймні це справедливо за нинішнього стану українських Збройних Сил та їх військово-технічного забезпечення. Наше завдання — максимум (знов-таки — з огляду на нинішній реальний стан ЗСУ) — завдати противникові максимальних втрат, сповільнити його рух (аби дочекатися допомоги з боку наших союзників, якщо вони захочуть її надати) і зробити його подальше просування, утримання території дуже дорогим задоволенням.

Другий (і це логічно випливає з попереднього пункту). Наше основне завдання — створити умови, щоб не допустити такої війни. Йдеться про всі дії, спрямовані на послаблення РФ (дипломатичні, економічні, інформаційні), посилення нашого потенціалу стримування агресора (зокрема переозброєння армії та політичну консолідацію суспільства) і зміну самого підходу до осмислення загроз, а також до реагування на них.

Утім, багато тут залежить не тільки від нас, а й від наших європейських партнерів, які про свої відносини з РФ дедалі частіше висловлюються досить двозначно.

Чи стане Європа «колективним гюлленцем» Дюрренматта?

Відносини між Україною — Росією — Європою до болю нагадують трикутник із твору Ф. Дюрренматта «Візит старої дами»: Ілл — Цаханассьян —гюлленці (що зауважив якось і політолог Б. Пастухов). Звичайно, Європа не схожа на збіднілий Гюллен. Та й Росія, вочевидь, не та країна, яка може вільно кидатися грішми (про що нещодавно переконливо повідомив російський прем’єр-міністр жителям Криму).

Але спокуса не обов’язково пов’язана з грубими матеріальними благами. Нині Росія спокушає Захід міфами про те, що може повернути час назад (у період до 2014 р.), що вона допоможе Заходу у вирішенні його пекучих проблем (біженці, Сирія, терористи, ІДІЛ — усе, що завгодно), що гроші з «дикої, але багатої» Росії знову потечуть до Європи. А для цього потрібно всього лише «вбити» Україну — відмовити їй у міжнародній підтримці, фінансовій допомозі, засудити, та хоч би й просто заплющити очі на те, що робить там Росія.

Сьогодні наші західні друзі демонструють значно більше самовладання, ніж гюлленці: для них цінності й принципи означають набагато більше, ніж для абстрактних мешканців вигаданого міста. Однак і ми не можемо заплющувати очі на те, що громадська думка у багатьох європейських країнах коливається і змінюється. Змінюється не на нашу користь. Свідчення цього — останнє за часом рішення французького Сенату щодо послаблення санкцій проти Росії. Або заяви керівника німецького МЗС Ф.-В. Штайнмайєра про те, що треба вже починати думати про скасування санкцій в обмін на «істотний прогрес» у виконанні Мінських домовленостей.

Дедалі голосніше й чіткіше лунають заклики повернути Росію до G8, скасувати санкції й поновити повноцінні економічні відносини (як зробив нещодавно в Санкт-Петербурзі Н. Саркозі). Ба більше, ті, хто до цього закликає, вже починають «раціоналізувати» свої заклики, посилаючись на «спільність українського й російського народів», на «об’єктивні підстави Росії претендувати на Крим», на те, що «Україна не проводить реформ», тощо. А словами колишнього міністра юстиції Франції Р. Даті, який недавно закликав зняти санкції з керівників російських спецслужб, могли б по праву пишатися і Бургомістр, і Вчитель із п’єси Дюрренматта: «Реальна політика — це вже не вибір, це наш обов’язок, нав’язаний світом навколо нас. Ми можемо не погоджуватися з усім, і ми можемо накладати болісні санкції, але є цілі й інтереси, які вимагають від нас вийти за бажання покарати».

Як довго європейські політичні лідери зможуть протистояти цьому тискові громадської думки (до речі, сформованої і за активної підтримки тієї ж таки Москви й лояльних до неї політичних партій і громадських рухів)? Швидше за все, для радикальної зміни позицій буде потрібна заміна нинішніх європейських лідерів на нових. Не за горами президентські вибори у Франції й парламентські в Німеччині, а також вибори в інших європейських країнах. Чи зможуть (і чи захочуть?) нові керівники продовжувати конфронтаційну лінію з Росією? Відповідь на це зараз дати складно.

Однак чого нам у цій ситуації точно не варто робити, то це займатися моралізуванням. Розмірковувати, чи знімуть санкції, і якщо знімуть, то чи морально вчинять наші союзники, чи ні, чи продався хтось Москві, чи ні, насправді немає сенсу. Як мінімум — з точки зору раціонального погляду на реальність.

Тим більше, що коли до кінця бути чесними, то навіть усередині України ситуація дуже складна — як у соціально-економічній сфері, так і з погляду загального стану нашого суспільства, і це не може не викликати тривоги. Втома