Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

Пігулка на нього вплинула чи бажання скинути давній тягар, але він був налаштований рішуче. Перед входом у будинок вийняв загорнутий у газету циліндр і взяв його у праву руку.

Піднявся на другий поверх і став там. Потім зняв пістолет-циліндр із запобіжника, намацавши його через газету, і був готовий зустріти мішень. Зачувши звук вхідних дверей, він почав спускатися, тримаючись стіни. Назустріч піднімався чоловік, Сташинський його упізнав. Коли вони порівнялися на сходах, він підняв циліндр і нажав на курок, намагаючись не дивитися у напрямку жертви. Після пострілу краєм ока побачив, що чоловік нахилився вперед. Що було далі, він не бачив.

Сташинський поклав циліндр у кишеню, розчавив за інструкцією протиотрутну ампулу і вдихнув її випари. Мало не знепритомнів. Він відчував запаморочення чи то від стресу, чи то від отруйних випарів своєї зброї.

Він вийшов із будинку, повернув ліворуч і ще раз ліворуч. Лише через десять-п’ятнадцять хвилин він почав повертатися до тями. Пішов на Людвігштрасе, шумну мюнхенську вулицю, перейшов її й опинився в Гофгартені, колишньому королівському парку, насадженому на початку сімнадцятого століття при баварському курфюрсті Максиміліані І. Сташинський вийшов на край парку і на містку через струмок Кегельмюльбах кинув зброю у воду. Попри непевне самопочуття, він тримався букви інструкцій – втопити зброю слід було саме тут.

Вийшовши з Гофгартена, він вирішив повернутися в готель. Аж раптом подумав, що собака може взяти його слід, сів на трамвай і проїхав кілька зупинок. Усі злочинці подумки повертаються на місце подій – так і він. Дорогою в готель він перейшов Карлсплятц і подивився на будинок 8. Під ним стояв натовп людей і поліція. Чоловік відвернувся і заспішив у готель. Зібрав речі (уже без франкфуртських сосисок), поклав у кишеню західнонімецький паспорт на ім’я Зіґфріда Драґера, оплатив рахунок і поїхав на Гауптбангоф. Інструкції веліли одразу виїхати з міста[56].

Лева Ребета знайшли на сходах будинку, де він працював десь між 10:20 і 10:45 ранку. Він був ще живий і зміг видертися на сходи другого поверху. Люди вийшли на звук його стогону, викликали лікарів і поліцію. Патруль зафіксував виклик одразу по одинадцятій: «Чоловік упав на сходах». Через хвилину їм повідомили, що він помер. Доктор Вальдемар Фішер, якого викликали на допомогу, констатував, що смерть настала приблизно об одинадцятій десять, і припустив серцевий напад. Покликати дружину і дітей не могли, адже Лев Ребет не мав удома телефону. Але працівники редакції зателефонували їхньому сусіду-українцю. Той був удома і переказав новини Дарії Ребет. Він же відвіз її на Карлсплятц.

Дарія Ребет була шокована – чоловік ніколи не скаржився на серце. Але через два дні доктор Вольфґанґ Шпан з Інституту судової медицини при Мюнхенському університеті провів розтин і підтвердив діагноз доктора Фішера. Університетські фахівці не знайшли жодних підозрілих ознак – усе вказувало на природну смерть. Артерії були помітно звужені, що вказувало на серцевий напад. Родині і друзям Ребета нічого не лишалося, як змиритися з цим висновком. Але глибоко в душі засіла думка: а раптом КДБ почало операцію проти всіх них[57]?

Удень 12 жовтня 1957 року, коли поліція, лікарі й родина з’ясовували, що сталося з Левом Ребетом, черговий готелю «Континенталь» у Франкфурті зареєстрував нового гостя. Його звали Зіґфрід Драґер, зупинився він всього на одну ніч. Наступного дня він вилетів у Берлін, перетнув кордон східної частини міста і поїхав додому на Марієнштрасе в центрі, де винаймав мебльовану кімнату.

Господарка фрау Штранек знала пожильця під іменем Йозеф Леман, судячи з акценту, фольксдойче зі сходу. Він казав господарці, що працює перекладачем у міністерстві торгівлі Східної Німеччини і час від часу їздить у справах. Схоже було, що він якраз повернувся з відрядження. Йозеф Леман вчасно платив за кімнату і не створював жодних проблем. Спокійний ввічливий чоловік – мрія будь-якої господарки.

Уранці понеділка, 14 жовтня Сташинський спершу подзвонив у Карлсхорст і доповів своєму куратору Сергію Деймону. Той спитав, чи все гаразд. Сташинський відповів ствердно. Вони домовилися зустрітися в місті. Крім усної розповіді, Богдан склав після зустрічі два письмові звіти. У першому значилися дати поїздки, відвідані місця, готелі й авіалінії. Другий звіт мав інший характер: «У домовленому місті я зустрів відому особу й привітав її. Я впевнений, що привітання вдалося. Підпис». Деймон пояснив, що цей звіт не будуть друкувати на машинці, він існуватиме в одному рукописному примірнику. Сташинський не міг знати, що місяцем пізніше, 15 листопада 1957 року начальник управління зовнішньої розвідки КДБ Александр Сахаровський подасть Микиті Хрущову таємний звіт про «заходи, здійснені в Німеччині». Звіт було написано від руки в одному примірнику, тільки для Хрущова.

Для Деймона успішна ліквідація Ребета означала новий етап кар’єри. Тепер його призначили заступником начальника П’ятого відділу апарату КДБ в Карлсхорсті, який відповідав за роботу в Західній Німеччині. У листопаді 1957-го йому винесли подяку від імені голови КДБ у Москві за успішне виконання «важливих спеціальних завдань», яких саме – не уточнювалося. Того ж місяця начальство підписало подання на присвоєння йому звання підполковника. Його хотіли представити до ордена Червоного прапора, але Москва вирішила, що достатньо буде й медалі «За бездоганну службу» першого ступеня[58].

Сташинський, якого за операцію з ліквідації Ребета нагородили фотоапаратом фірми «Контакс», сподівався, що більше подібного робити не доведеться. Шок після вбивства минув, але на душі лежав новий камінь – він убив людину всупереч своїм переконанням. «…Після того, що сталося, – згадуватиме він, – мені здавалося, що я під кожним оглядом пропащий. Пізніше, коли багато часу проминуло, я пробував собі сказати – це сталось раз, це не повториться, може, були ще інші причини для цього доручення, яких я не знаю». Він знову почав шукати політичного виправдання своєму вчинку. Куратор та інші чекісти охоче йому в цьому допомагали. Вони часто говорили, що якщо емігрантські лідери не розуміють вимог часу, то їх слід «ліквідувати». Він втішав себе тим, що вбивство не було жорстоким: зброя не вимагала точно цілитися в мішень – досить було просто натиснути на курок[59].

Частина друга. Ідеальне вбивство

8. Червона площа

Життя вдалося. Богдан Сташинський рухався вгору. У квітні 1959 року Деймон сказав, що Богдана викликають до Москви і, можливо, він зустрінеться із самим головою КДБ. За що саме йому випала така честь, Сташинський ще не знав, але невдовзі справді отримав квиток на московський поїзд і документи.

У Радянський Союз він завжди їздив по радянському паспорту