Убивство у Мюнхені. По червоному сліду - Сергій Миколайович Поганий

ролі вбивці невинної людини. Але й не підкоритися наказу не міг. Наслідки непослуху були цілком очевидні. Кілька років перед тим, прочитавши в газетах про втечу на Захід Ніколая Хохлова, іншого кілера КДБ, який відмовився виконувати наказ, Сташинський спитав Деймона, хто це такий і яку посаду той обіймав у КДБ. Деймон назвав Хохлова авантюристом і морально розкладеною людиною. «Рано чи пізно ми дістанемо його», – закарбувалося в пам’яті Богдана. Деймон не жартував. Московський гість, який привіз пістолет-спрей, можливо, брав участь у ще одному науковому «експерименті» – замах на Хохлова, якого в вересні 1957-го, тому самому місяці, коли Сташинський вперше познайомився із секретною зброєю КДБ, пригостили у Франкфурті кавою, «присмаченою» радіоактивним талієм. КДБ тримав слово і карав зрадників, де б вони не сховалися. Врешті-решт Сташинський почав думати про своє завдання в категоріях політичної доцільності і в цьому шукав заспокоєння. Наказ йому дав куратор, а вбивство однієї людини відкриє шлях додому багатьом іншим. В операції КДБ проти Ребета під кодовою назвою «Доктор» наставала вирішальна фаза «особливих заходів»[52].

7. Вітання з Москви

Дев’ятого жовтня 1957 року стюарди «Ер Франс» зареєстрували на рейс Західний Берлін – Мюнхен пасажира на ім’я Зіґфрід Драґер. У кишені в нього лежав ще один документ з фотографією на ім’я Йозефа Лемана. Драґер-Леман-Сташинський мав при собі більше тисячі західнонімецьких марок, у багажі лежало дві банки франкфуртських сосисок. Він був готовий до будь-якої несподіванки, навіть якби Східна Німеччина напала на Західну і в гастрономах зникла їжа.

Документи, гроші й сосиски йому видали у Карлсхорсті. Там же йому веліли летіти в Західну Німеччину по західнонімецькому паспорту, а далі показувати східнонімецький. На випадок провалу він мав назватися східнонімецьким громадянином, що підвищувало шанси повернутися в соціалістичний блок. Найнебезпечнішим предметом багажу були дві жерстяні банки. Сосиски були тільки в одній. В іншій технічні фахівці КДБ сховали зброю – пістолет-спрей, привезений минулого місяця з Москви. Пістолет обгорнули ватою і сховали у спеціальний металевий циліндр, схований, відповідно, у жерстянці з-під сосисок, наповненій водою. Зброю і циліндр було зроблено з алюмінію, вага і зовнішній вигляд справжньої і фальшивої банки сосисок були абсолютно однакові – їх відрізняла тільки спеціальна позначка.

За первісним планом пістолет мали переправити в Західну Німеччину по дипломатичних каналах. Працівник східнонімецького дипкорпусу мав привезти зброю у Мюнхен і там передати її агентові. Дипломатів не перевіряли на митниці, і чекісти вважали цей шлях безпечним. Але хтось завважив, що за дипломатом може простежити західнонімецька контррозвідка, існує ризик, що через нього вийдуть на агента і схоплять його зі зброєю на гарячому. Врешті-решт постановили, що агент візьме зброю з собою. А якщо його спіймають і спитають, що це і звідки, то, за легендою, незнайомий чоловік у Східній Німеччині заплатив Драґеру і попросив провезти банку у Мюнхені та передати якійсь жінці в барі «Максим». А якби його затримали і знайшли зброю після завдання, то агент мав сказати, що просто знайшов цей предмет на сходах.

На кордоні його не перевіряли, і він спокійно прилетів у Мюнхен у середу 9 жовтня. Як завжди, на все про все йому відвели десять днів. Інструктори хотіли, щоб він виконав завдання в конторському будинку на Карлсплятц, 8. Якщо це буде неможливо, то в іншій конторі на Дахауерштрасе або вдома в об’єкта на Окамштрасе. Сташинський прийняв першу захисну пігулку близько 8 ранку в четвер 10 жовтня. Загалом на десять днів мюнхенського завдання у нього було десять пігулок і дві ампули – мало вистачити. Усе було готово, зброя в кишені. Він загорнув пістолет-спрей у газету і зробив дірку для курка і запобіжника. Банку з-під зброї викинув у смітник в Англійському саду.

О 8:30 він стояв на вулиці, спостерігаючи за будинком по Карлсплятц, 8. Там розташовувалися різні контори, зокрема кабінети лікарів. На випадок арешту під час завдання агент мав відрекомендууватися східнонімецьким туристом: милувався собі архітектурою, аж раптом розболілися зуби і от, мовляв, прийшов сюди до лікаря. А якщо хтось застане його одразу після події, то слід сказати, що ось лежить людина на підлозі і він намагається їй допомогти. Того дня він прочекав до 10:30, але об’єкт не з’явився. Не було його і ввечері. Не з’явився він і наступного дня. Всякий раз агент відчував полегшення, але загальний душевний тягар від цього тільки зростав. Найскладніше було у вранішні години, відведені на смертельну справу. Вдень ставало трохи легше. Сташинський блукав вулицями міста у спробі розвіятися, але наступного дня все повторювалося. Може, виконати завдання і є найлегший спосіб скинути камінь з душі й повернутися до нормального життя? Щодня тиск відчувався все більше[53].

Лев Ребет зазвичай не ходив у контору у вихідні і працював удома: читав, писав, редагував. У суботу 12 жовтня він зробив виняток із розпорядку. Минулого вечора він ліг пізно – читав недавно опубліковану автобіографічну кіноповість Олександра Довженка «Зачарована Десна». Знаменитий режисер помер торік у Москві. Сталін не дозволяв Довженку жити й працювати в Україні, і його останній твір був сповнений ностальгії за дитинством, яке минуло в мальовничому українському селі. Лев Ребет теж народився в селі і давно жив поза Україною; попри всю ідеологічну різницю між українським націоналістом і радянським режисером-комуністом. Ця книжка цілком могла промовляти до його серця. Ребет за суворими традиціями українських селян рідко виказував теплі почуття до дітей, але вранці 12 жовтня вперше за багато місяців поцікавився фортепіанними уроками сина Андрія і навіть погладив його по голові. Коли вольова і владна Дарія Ребет гукнула з кухні, щоб він не затримувався на роботі і не спізнився на обід, чоловік відповів, що не певен, чи взагалі туди дійде. Членам родини постфактум здалося, що Лев Ребет передчував щось недобре[54].

Тієї суботи, 12 жовтня 1957 року, невдовзі по дев’ятій Сташинський-Леман-Драґер стояв на спостережному пункті на Карлсплятц. Був погожий сонячний день. Він залишив плащ у готелі і прогулювався в костюмі. Як завжди нервувався. Прийняв заспокійливе і протиотрутну пігулку. Ліки не діяли. Напруження, яке він намагався опанувати, зростало – об’єкт міг вийти в будь-який момент. По дев’ятій напруження поступово спало. Стрілка годинника підійшла до десятої, а Ребета все не було. Аж раптом він побачив людину, яку впізнав би з тисячі інших. Ребет вийшов з трамваю і йшов прямо на мисливця. Агент озирнувся і пішов до дверей будинку номер 8. Усе складалося якнайкраще. «Я почувався, ніби уві сні», – згадуватиме він потім. «Довкілля, люди, рух на вулиці – свідомість всього цього не помічала.