Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
Весь час збиралася записати подію, яка відбулася трохи раніше. Я саме тоді з талонами на хліб прийшла в спеціальне місце на зупинці «Берьозка», куди приїжджала вантажівка Червоного Хреста. Юрба голодних людей зібралась і клекотіла. Кожен хотів пролізти без черги. Кожен бурчав, що більш нещасний і хворий, ніж інші охочі поїсти. А ті, хто роздає хліб, тобто команда Червоного Хреста на чолі з іноземцями, розганяли народ криками, щоб мати змогу підігнати вантажівку до порожньої крамниці на розі й вивантажити туди булки.
Оскільки я не беру участі в подібній штурханині, то стояла ближче до під’їзду житлового будинку. Якщо поміркувати, там найбезпечніше. Часто бувають теракти, вибухи, перестрілки. Трасою сунуть військові машини, тож ближчу трасу можуть у будь-який момент обстріляти.
Найстрашніша війна — партизанська. Незрозуміло, хто й коли почне стріляти. А недалеко від місця роздачі хліба — база російських військових. Її видно неозброєним оком. Там гармати, БТРи й танки.
У невеликому дворику, де я знайшла собі тимчасовий притулок, уже траплялися неприємні справи: тут вибухнув снаряд, і маленькій дитині на руках матері осколком зрізало голову. Мати, молода чеченка, залишилася зовсім неушкоджена фізично, але збожеволіла.
Поки я чекала розвантаження хліба, то встигла помітити, як чагарниками біжать від військової бази двоє беззбройних російських солдатів. Замурзані, брудні. Вони бігли до натовпу! Люди трохи ошаліли, помітивши солдатиків, коли ті наблизились, — їхній одяг був у крові, і бігли вони, ледь дихаючи.
У нас тут ні для кого не секрет, що серед військових розвинена дідівщина й деякі російські військові знущаються зі своїх побратимів: б’ють, змушують робити всіляку гидоту… ґвалтують. Тому, коли один із солдатів вигукнув: «Ми хочемо врятувати своє життя! Не видавайте нас, заради Бога!», — народ співчутливо закивав головами. Замурзані худенькі солдати без зброї, в одного з яких я встигла помітити жахливий синець, пробігли повз натовп і помчали вгору вулицею, де приватні будинки й багато провулків. Якась хвіртка випадково відчинилась — вони стрімголов залетіли туди. Слідом ми почули страшний брязкіт і гуркіт. Цей шум видавали їхні переслідувачі — інші російські військові. Але вигляд їхній був зовсім інакшим — це були широкоплечі мордовороти, схожі на бійців елітних загонів спецпризначення. Вони кричали матірні лайки й зі злості вертіли в руках, як іграшки, автомати й кулемети.
— Де вони?! — суворо прохрипів той із переслідувачів, який біг попереду. — Куди побігли?! Відповідайте, а то постріляємо всіх до біса!
У цей момент уся різнолика юрба бідняків, не змовляючись, показала в абсолютно протилежний бік від того, куди проскочили солдати. Тоді мордовороти-спецназівці про всяк випадок перепитали представників Червоного Хреста:
— Вони точно побігли туди?
Представники знизали плечима і з карикатурним акцентом відповіли:
— Ми не помітити. Не побачити.
Переслідувачі, вивергаючи лайки, помчали по неправильному сліду, обіцяючи жорстоко покарати солдатиків-утікачів. А прості люди, чеченці й росіяни, перестали лізти без черги — принишкли. Досить швидко одержали по булці хліба й розбрелися по руїнах, які тепер є нашою спільною домівкою.
08.03.
Коти мурчать — радіють, що настала весна! Нюхають повітря і стрибають від щастя. Коти в Ґрозному довго не живуть. Найвідоміша мені кішка-довгожителька в Чечні жила три роки. Вони помирають від голоду, від куль або потрапляють під автівки.
Я раніше писала, що у дворі, де ми зараз живемо, у сусідньому під’їзді мешкає працьовита багатодітна родина. Чеченці. Голову родини всі дружно звуть Шевцем. Він лагодить чоботи й полюбляє випити. Себе цей пан гордо йменує Художником, тому що замолоду любив малювати. Сусіди глузують:
— Агов, Пікассо! — гукають йому вслід і сміються.
Позавчора серед ночі до квартири Шевця завітали російські військові. (До цього вони ломилися на перший поверх до торгівців горілкою, але ті сказали, що в борг спиртне не дадуть.) Солдати схопили Шевця-Художника, який п’яним голосно співав пісні чеченською мовою, і забрали. Його старша дочка кинулася слідом за ним. Інші, малі, побоялись. Матері сім’ї не було вдома. Старша дочка плакала, прохала повернути батька. Але солдати його не відпустили. Сказали Шевцевій дочці:
— Хочеш побачити батька живим? Принеси нам завтра ящик горілки!
Наступного дня, тобто сьогодні, ридаючи, тому що в них удома їжа буває не завжди, а день із хлібом і супом запам’ятовується надовго, старша дочка Шевця витягла свої старенькі речі у двір: спідниці, куртку, чоботи, капці, сумку.
— Купіть за будь-яку ціну! — прохала вона в сльозах. — Мені потрібно батька повернути додому! Живим!
Сусіди співчували. Хтось за 20 р. купив тапочки, хтось за 50 р. сумку. Але всієї суми однаково не набралось. А тут ми з мамою нагодились. Ми одержали гонорар за мої вірші, які були опубліковані в газеті, плюс наторгували. Купили картоплі, макаронів, та ще й двісті рублів залишилося. Ми вважали себе багатіями!
Довідавшись, що сталося, ми засмутились: незрозуміло, чи живий ще Швець-Художник, чи сім’ї віддадуть те, що від нього лишилось. Адже навіть понівечені трупи військові продають за гроші! Тому без роздумів ми віддали свої заощадження юній сусідці. Вона зраділа. Простягла куртку коричневого кольору, дуже симпатичну. Мені куртка відразу сподобалась, але я спитала:
— А ти в чому ходитимеш?
— У мене ще куртка є, інша, сірого кольору. Мені дали з гуманітарною допомогою в Інгушетії! — повідомила дівчина. — А ця куртка не моя. Вона стара, мені її подарувала сусідка, що живе через вулицю.
Я прийшла додому, вдягла куртку. Боже мій! Краса невимовна! Замість моєї потертої болоньєвої страшили на мені була куртка під «шкіру»!
Художник-Швець повернувся додому. Але тепер сидить тихо. Пісень не співає.
19.03.
Ми сиділи на лавці. Підійшла Люда з онучкою Айшею.
Росіянка дуже боїться чеченця, який їхньою сім’єю грізно командує, але виїхати їй нікуди. Люда розповіла, що нещодавно пішла на християнський цвинтар у нашому районі. Хотіла відшукати могилу матері.
— Але те, що я побачила там, вразило мене! Змусило затремтіти! — здригнувшись, мовила вона.
— Ями зі шматками трун після бомбардування? — спитала я.
— Ні! Зовсім ні!
— А що ж, Людо, так тебе вразило? — поцікавилась моя мама.
Айша залізла до неї на руки, і мама її колихала.
— Я побачила там діда й цапів.
— ?!
— Я зустріла там старого діда-чеченця. Пастуха. Він навмисне виганяв своїх кіз пастися на християнський цвинтар. Вони там щодня топчуть могили та щипають траву! Я приходила двічі і двічі з ним лаялась. Він сказав мені, що я російська свиня, він