Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Була надія, що любий Ґрозний не рознесуть бомбами, що залишаться цілими наш дім і сад за вікном. Місто розбомбили. А речі та дім ми втратили все одно. Не хочу жити! Не хочу жити на війні!

Мама з винуватим виглядом сиділа поруч. Мені зробили знімок, але не знайшли нічого страшного. Лікар сказав:

— Ушкоджене ребро. Ви впали?

Я кивнула. Вирішила, що коли вже ми опинились у лікарні, то треба вирвати хиткий зуб. Хтозна, коли ми знову відвідаємо це місце, де блукають люди в білих халатах? Зуб видалили.

Син Джамалая, Ісмаїл, навчається зі мною в інституті. Він устиг сказати, що він би до мене посватався. Але йому не дозволять одружитися зі мною: мама моя — росіянка. Якщо чесно, сьогодні подібні розмови хвилювали мене найменше.

Поліна-Будур

09.02.

Привіт, Щоденнику!

Переглянула життя: воно схоже на трохи засвічені фото, що нерівномірно миготять у просторі прямо перед моїм носом. Промайнули молитви й пісні, видіння та страхи. Невже я лише посудина, наповнена тими чи іншими снами? Але розбити її має право лише Той, хто створив.

Може, війна та всі нещастя — тільки рівні якоїсь гри, у яку я погодилася грати, перебуваючи на вищій частоті? Тому не можна здаватись. Давні воїни не здавались.

Вийшла на балкон і витрусила снодійне з чашки. Спочатку воно замаскувалося під сніжинки, а потім розчинилось у величезній калюжі.

Поліна-Будур

10.02.

Яка була зустріч! Ми побачили на ринку високу худу жінку Зарґан та її синочка Тіму. Ще до першої війни ми дружили з цією чеченською родиною. Вони жили в нашому районі.

Я і мама пам’ятаємо, яка була радість, коли Тіма народився! Єдина довгоочікувана дитина в родині. Він був здоровим і красивим. Тепер це нещасний страждалець дев’яти років. Тіма ламає речі, кусається і часто плаче. Він хворий. Під бомбами малюк зазнав такого страху, що в ньому згас розум. Щойно Тіма чує гуркіт літака або бачить танки, він починає кричати, битися в істериці і дряпає себе, лишаючи на тілі шрами. Його важко вгамувати.

Виїхати вони не мають змоги. Жити тут — ніде: самі руїни. І якщо мати Тіми змогла пережити лихо, що впало на них, то батько здався.

— Чоловік покинув мене, — просто сказала Зарґан. — Він лютує, що єдиний син збожеволів. Чоловік узяв собі іншу дружину, а нас прогнав.

— Де ви живете? — спитала в неї моя мама.

— Усе, що в мене є, — це мій син. Іти нам немає куди. Рідні мене не приймуть із такою дитиною. Вони думають, що в хлопчика вселилися злі духи, джини. Кажуть: «Залиш його в притулку». Я не можу його покинути. Кілька тижнів ми жили в чужому зруйнованому під’їзді. Спали на матраці, який знайшли надворі. Зараз малознайомі люди пустили нас у свій підвал. Там ночуємо.

Тіма почав плакати й дряпатись, почувши, як мчать танки трасою. Вони гуркотіли, видавали лиховісний скрегіт, але я помітила це тільки зараз, побачивши, як спотворилось обличчя дитини. Доти страшенний гуркіт не проникав у мою свідомість тому, що давно став чимось звичним, повсякденним. Я й Зарґан узяли хлопчика за руки, вмовляли не хвилюватись.

Було помітно, що Зарґан у 40 років виглядає набагато старшою за свій вік — зовні вона була схожа не на матір, а на бабусю. На ній був засмальцьований халат, порвані калоші та великий коричневий жакет із чужого плеча. Червоно-помаранчева хустка не накривала голови Зарґан. Вона впала на плечі й теліпалась, як потертий піонерський галстук.

Моя мама купила Тімі смажений пиріжок із картоплею й запропонувала їм переночувати в нас.

— Теж немає води, опалення. Холодно. Але вже не підвал. З Таїсою, хазяйкою нашого тимчасового житла, думаю, домовимось, — сказала мама.

Але остаточно вирішити ми нічого не встигли: Тіма, жадібно схопивши пиріжок, кинувся тікати геть від траси й важких військових машин. Зарґан побігла за ним навздогін.

Я полізла по валідол, тому що мамі від усього цього зробилося погано з серцем. Вона задихалася.

14.02.

З мамою погано. У неї нервовий зрив. Мама лається без жодної причини, кричить. У неї істерики! Учора вона взяла й витратила всі зароблені мною гроші, що були вдома. Тепер немає на що купити їжу. Мама кілька разів погрожувала мені:

— Повішусь, а ти будеш винна!

Я дуже лякалася, плакала. Просила її цього не робити.

Останній раз вона хотіла стрибнути з даху п’ятиповерхового будинку. Я хапала її за руки — вмовляла отямитись. Вона кричала, що їй важко і вона не може так більше існувати. Що рідна країна губить громадян і влаштовує війни на власній території! Боюся за неї.

22.02.

Мама все лається й лається. Через її лик ніби проявляється невідома мені сутність. Вона жахлива. Кричить, погрожує, плаче. Але я не звертаю уваги. Сиджу й молюся, щоб злі духи покинули наш дім.

23.02.

Сьогодні день жалоби.

Я слухала історії старих, які під час депортації були дітьми. Їхні розповіді викликають у мене сум’яття: виявляється, і раніше росіяни жорстоко нищили мій край. Примусово в лютому 1944 р. за указом Сталіна дітей, жінок і старих, як худобу, заганяли в товарні вагони! Не годували. Вивозили з рідної землі до Казахстану. Багато помирали в дорозі від неймовірно важких умов — їхні тіла скидали з поїзда. Не давали ховати!

— Моя мати померла десь у середині дороги, — розповів старий, що живе неподалік. — Люди, знаючи, що її труп кинуть на поживу тваринам, обманювали, удавали, що вона жива. Я, тоді малюк, тримав її за руку. Обіймав її. Коли приїхали до Казахстану, вдалося її поховати за мусульманським звичаєм. Мені пощастило. Мою матір віддали землі. Тіла багатьох померлих у дорозі роздерли звірі.

Були ті, хто відмовлявся залишати свої оселі, нажите роками майно, були фізично не здатні до дороги: таких людей розстрілювали або палили живцем, як це сталося в аулі Хайбах. Усіх — старих, дітей і хворих — працівники НКВС зігнали у великий сарай і живцем спалили. Тих, хто намагався вирватись і врятуватись, розстріляли.

Так, саме так поводяться військові, відчуваючи свою цілковиту безкарність.

На «Вишці» російські солдати нажерлися трунку. У них сьогодні свято — День захисника Вітчизни.

Ніяк не вгамуються торгівці горілкою на першому поверсі в нашому під’їзді! Ми говорили,