Українська література » Публіцистика » Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова

Читаємо онлайн Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
пост і вибухнула разом із машиною. Так вона помстилася за вбитих родичів. Мабуть, треба бути дуже хороброю, щоб так зробити. Тимура Муцураєва я не розумію: чому він присвятив пісню Хаві? Люди на ринках кажуть: вона була не сама. Коли вона вже сіла в машину, то останньої миті туди заскочила її подружка років п’ятнадцяти і сказала:

— Я поїду з тобою!

Вони загинули разом. На базарі люди плачуть, дотепер їх згадують. Говорять, якщо таке почалось, війна ніколи не закінчиться!

Світ, у якому ми живемо, страшний. Мирне життя — цілковита ілюзія. На планеті Земля за всю історію людства мир був близько ста років! Усю решту часу в різних куточках планети війна.

07.01.

Переписувала контрольну роботу з психології.

Холодно, руки мерзнуть. Удома ходжу в рукавицях. Коти бігають голодні по квартирі. Не хочуть їсти шкурки від картоплі. Дурні вусаті істоти!

Мій дідусь розповідав, як замолоду доскочив біди: із загону всі загинули, лишився він та ще один хлопчина, а навколо фашисти. Друга світова. Дідусь Анатолій, тоді ще зовсім молодий хлопець, був поранений. Два тижні вони вибиралися до своїх. Два тижні їли кору з дерев і жували солдатські ремені. Але не кинули зброю в тилу ворога! За це потім їх нагородили.

— Якби я був перебірливий у їжі, ніколи б не вижив, — часто говорив дід.

Шкода, наші коти не розуміють його історій. А я розумію: він багато хворів — гастрит, виразка. Але залишився живим і прожив чесне, славне життя — 72 роки! Це не з кожним буває. У моєму місті багато хто не доживає до двадцяти.

11.01.

Бачила Дракошу. Ми говорили про можливості людського розуму. Розуму, не перейнятого війною та наживою, здатного еволюціонувати. Про те, що думки матеріальні і здатні змінити світ.

Я вірю в дива, і вони зі мною відбуваються. Нещодавно ми з мамою брели по шосе вдалині від житлових будинків. З одного боку дороги простяглися поля, з другого, приблизно в кілометрі від нас, були приватні будівлі. Сірі, важкі хмари віщували негоду. Ми йшли пішки, не маючи грошей на маршрутне таксі. Квиток по місту коштує 8 р. на одну людину. Я подумала, що життя несправедливе. Мама хвора, ми обидві втомились і ледве плентаємось уздовж траси. Почав накрапати дощик зі снігом. Щоб хоч якось утішити себе, я стала читати молитву. Раптом прямо з неба, разом із краплями дощу та обережними сніжинками, струменіючи в повітрі, як у романі Булгакова «Майстер і Маргарита», виникли 20 р. Не більше, не менше, а саме дві десятки!!!

Мама ні слова не могла сказати від подиву. Я впіймала їх прямо в польоті. Про всяк випадок я роззирнулась, але поблизу не було будинків — вони не могли впасти, наприклад, з балкона. Але ж дива не потребують пояснень? Хвилини за дві зупинилася маршрутка. Заплативши, ми зуміли швидко доїхати додому. Якби не ці гроші, плестися нам ще години дві!

Поліна-Нейши

14.01.

Зірочку видали заміж. Наречений, літній чоловік, заплатив калим її матері.

— Дав багато золота і грошей! — повідомили сусідки.

Зірочка росла без батька. Усе вирішувала мати.

Вобла ходить із розбитим обличчям і вигляд має нещасний. Йому б не дозволили цього шлюбу: він бідний, і мати в нього росіянка. Чувирла втішає його, як може.

19.01.

Матінка, яку долає невроз, стала кидати в мене речі під час чергового істеричного нападу. Мало не зламала ребро. Усе через те, що я не підтримала її сварку з сусідами й висловила свою думку: «Годі сваритись!»

Мама має жорсткий характер — нікому не поступається. І мене виховувала в тоталітарних умовах, бо не терпить якнайменшого непослуху. У дитинстві мені сильно влітало. Набагато сильніше, ніж зараз. Але навіть коли вона б’ється, я не можу відповісти їй, тому що вона — моя мати. Я читала в Корані: Рай — під ногами матерів.

20.01.

Снився страшний сон. До мене прийшов Ангел. Він був суворим, недружнім:

— Ти! — сказав він. — Пропускаєш час молитви! Ти знаєш, що буває з тими, хто пропускає час молитви?! Вони — жителі пекла.

Уві сні я затрусилася від страху й почала белькотіти щось про інститут і про те, що мені ніколи.

— Кому потрібні твої жалюгідні виправдання? — гнівався Ангел. — Геєна вогняна збирає врожай!

Зрозумівши, що накоїла щось жахливе, я злякалася ще більше. Але тут Ангел подобрішав і вже більш спокійним голосом сказав:

— Діви, які живуть у раю, просили за тебе. Ми почули їх. Але пам’ятай, якщо будеш нехтувати молитву заради справ земних, ніхто більше не заступиться за тебе.

Я побачила за спиною суворого Ангела щось таке, ніби гігантський екран із плесом озерної води, на якому відбилося поле у квітах і величезний дуб. Під зеленим деревом сиділи дівчата, закутані в східні шалі, і я зрозуміла, що Ангел говорив саме про них. Дівчата не підняли на мене очей — вони читали суру аль-Іхлас.

Я прокинулась. Але вже дніло, і молитися мені, ледарці, було пізно.

Поліна-Нейши

26.01.

Читати доводиться для інституту багато. Очі болять, утомлюються. А тут ще нова напасть: зуби стали хитатись і випадати. Видно, від голоду.

Періодично чути стрілянину вздовж траси.

Після медитацій бачу в повітрі «іскри-краплини» синьо-золотого світла. Вони маленькі, як сніжинки. Не знаю, як пояснити, але я відчуваю, що вони перебувають усередині мене, проте бачу їх я чомусь зовні. Те, що ми бачимо, — відбиття внутрішнього світу. То невже всередині моєї душі завжди йде битва?

Мале знання — найгірше. І під час пожеж говорю я про діброви найтихіші. (Н. Рерих)

27.01.

Перечитувала щоденник, де мала 11 років! Там Сашка, мій сусід по вулиці Завєти Ільїча, в осінній вечір зізнався мені в коханні. Йому десять. Багато чого ще не сталося на тих жовтих потертих сторінках.

Наш час схожий на закільцьовану стрічку. Померши, ми можемо опинитись як у «минулому», так і в «майбутньому», бо це зовсім не важливо для «теперішнього». Іноді я говорю про себе в минулому часі, начебто вже померла.

Шукала зошит, де креслила зоряні карти, але не знайшла.

Усе ж таки добре, що я зовсім маленькою дитиною зайнялася йогою. Це дало мені деякі переваги: навчилася бачити «чарівні сни»!

Мої віршовані рядки зі старого зошита 1997 року:

З ким думи свої розділити?

Кому я свій виповім жаль?

Я — крикну! Хай голос по світу,

Мов сяйво, полине удаль.

Шукатиме він там нещасних

Відгуки про книгу Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: