Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр. - Поліна Вікторівна Жеребцова
— Я поїду з тобою!
Вони загинули разом. На базарі люди плачуть, дотепер їх згадують. Говорять, якщо таке почалось, війна ніколи не закінчиться!
Світ, у якому ми живемо, страшний. Мирне життя — цілковита ілюзія. На планеті Земля за всю історію людства мир був близько ста років! Усю решту часу в різних куточках планети війна.
07.01.
Переписувала контрольну роботу з психології.
Холодно, руки мерзнуть. Удома ходжу в рукавицях. Коти бігають голодні по квартирі. Не хочуть їсти шкурки від картоплі. Дурні вусаті істоти!
Мій дідусь розповідав, як замолоду доскочив біди: із загону всі загинули, лишився він та ще один хлопчина, а навколо фашисти. Друга світова. Дідусь Анатолій, тоді ще зовсім молодий хлопець, був поранений. Два тижні вони вибиралися до своїх. Два тижні їли кору з дерев і жували солдатські ремені. Але не кинули зброю в тилу ворога! За це потім їх нагородили.
— Якби я був перебірливий у їжі, ніколи б не вижив, — часто говорив дід.
Шкода, наші коти не розуміють його історій. А я розумію: він багато хворів — гастрит, виразка. Але залишився живим і прожив чесне, славне життя — 72 роки! Це не з кожним буває. У моєму місті багато хто не доживає до двадцяти.
11.01.
Бачила Дракошу. Ми говорили про можливості людського розуму. Розуму, не перейнятого війною та наживою, здатного еволюціонувати. Про те, що думки матеріальні і здатні змінити світ.
Я вірю в дива, і вони зі мною відбуваються. Нещодавно ми з мамою брели по шосе вдалині від житлових будинків. З одного боку дороги простяглися поля, з другого, приблизно в кілометрі від нас, були приватні будівлі. Сірі, важкі хмари віщували негоду. Ми йшли пішки, не маючи грошей на маршрутне таксі. Квиток по місту коштує 8 р. на одну людину. Я подумала, що життя несправедливе. Мама хвора, ми обидві втомились і ледве плентаємось уздовж траси. Почав накрапати дощик зі снігом. Щоб хоч якось утішити себе, я стала читати молитву. Раптом прямо з неба, разом із краплями дощу та обережними сніжинками, струменіючи в повітрі, як у романі Булгакова «Майстер і Маргарита», виникли 20 р. Не більше, не менше, а саме дві десятки!!!
Мама ні слова не могла сказати від подиву. Я впіймала їх прямо в польоті. Про всяк випадок я роззирнулась, але поблизу не було будинків — вони не могли впасти, наприклад, з балкона. Але ж дива не потребують пояснень? Хвилини за дві зупинилася маршрутка. Заплативши, ми зуміли швидко доїхати додому. Якби не ці гроші, плестися нам ще години дві!
Поліна-Нейши
14.01.
Зірочку видали заміж. Наречений, літній чоловік, заплатив калим її матері.
— Дав багато золота і грошей! — повідомили сусідки.
Зірочка росла без батька. Усе вирішувала мати.
Вобла ходить із розбитим обличчям і вигляд має нещасний. Йому б не дозволили цього шлюбу: він бідний, і мати в нього росіянка. Чувирла втішає його, як може.
19.01.
Матінка, яку долає невроз, стала кидати в мене речі під час чергового істеричного нападу. Мало не зламала ребро. Усе через те, що я не підтримала її сварку з сусідами й висловила свою думку: «Годі сваритись!»
Мама має жорсткий характер — нікому не поступається. І мене виховувала в тоталітарних умовах, бо не терпить якнайменшого непослуху. У дитинстві мені сильно влітало. Набагато сильніше, ніж зараз. Але навіть коли вона б’ється, я не можу відповісти їй, тому що вона — моя мати. Я читала в Корані: Рай — під ногами матерів.
20.01.
Снився страшний сон. До мене прийшов Ангел. Він був суворим, недружнім:
— Ти! — сказав він. — Пропускаєш час молитви! Ти знаєш, що буває з тими, хто пропускає час молитви?! Вони — жителі пекла.
Уві сні я затрусилася від страху й почала белькотіти щось про інститут і про те, що мені ніколи.
— Кому потрібні твої жалюгідні виправдання? — гнівався Ангел. — Геєна вогняна збирає врожай!
Зрозумівши, що накоїла щось жахливе, я злякалася ще більше. Але тут Ангел подобрішав і вже більш спокійним голосом сказав:
— Діви, які живуть у раю, просили за тебе. Ми почули їх. Але пам’ятай, якщо будеш нехтувати молитву заради справ земних, ніхто більше не заступиться за тебе.
Я побачила за спиною суворого Ангела щось таке, ніби гігантський екран із плесом озерної води, на якому відбилося поле у квітах і величезний дуб. Під зеленим деревом сиділи дівчата, закутані в східні шалі, і я зрозуміла, що Ангел говорив саме про них. Дівчата не підняли на мене очей — вони читали суру аль-Іхлас.
Я прокинулась. Але вже дніло, і молитися мені, ледарці, було пізно.
Поліна-Нейши
26.01.
Читати доводиться для інституту багато. Очі болять, утомлюються. А тут ще нова напасть: зуби стали хитатись і випадати. Видно, від голоду.
Періодично чути стрілянину вздовж траси.
Після медитацій бачу в повітрі «іскри-краплини» синьо-золотого світла. Вони маленькі, як сніжинки. Не знаю, як пояснити, але я відчуваю, що вони перебувають усередині мене, проте бачу їх я чомусь зовні. Те, що ми бачимо, — відбиття внутрішнього світу. То невже всередині моєї душі завжди йде битва?
Мале знання — найгірше. І під час пожеж говорю я про діброви найтихіші. (Н. Рерих)
27.01.
Перечитувала щоденник, де мала 11 років! Там Сашка, мій сусід по вулиці Завєти Ільїча, в осінній вечір зізнався мені в коханні. Йому десять. Багато чого ще не сталося на тих жовтих потертих сторінках.
Наш час схожий на закільцьовану стрічку. Померши, ми можемо опинитись як у «минулому», так і в «майбутньому», бо це зовсім не важливо для «теперішнього». Іноді я говорю про себе в минулому часі, начебто вже померла.
Шукала зошит, де креслила зоряні карти, але не знайшла.
Усе ж таки добре, що я зовсім маленькою дитиною зайнялася йогою. Це дало мені деякі переваги: навчилася бачити «чарівні сни»!
Мої віршовані рядки зі старого зошита 1997 року:
З ким думи свої розділити?
Кому я свій виповім жаль?
Я — крикну! Хай голос по світу,
Мов сяйво, полине удаль.
Шукатиме він там нещасних
