Слово після страти - Вадим Григорович Бойко

мільйонів нещасних калік, сиріт, вдів, обездолених матерів, тисячі спалених міст і сіл, море крові і сліз. Згадка про це обпекла мозок, я чую, як бухає в скронях кров. Зусиллям волі беру себе в руки, намагаючись зосередитися і переосмислити все, що треба сказати…

— Мабуть, це був один з найкращих виступів у моєму житті, бо сотні людей витирали сльози, а фронтовик-інвалід привселюдно розцілував мене під схвальний шквал бурхливих овацій. Нас обох душили сльози… «Не солоденькими одами й сюсюканнями про сонцесяйне дитинство і безхмарне щасливе життя, як це нам нерідко торочили запліснявілі ідеологічні начальники-бюрократи, треба усолоджувати слух наших діточок, а суворими земними фарбами зображати реальну дійсність. Молодь повинна знати все про кров і страждання батьків, про подвиг народу, про ціну Перемоги, про жертви і втрати, прорахунки і злочини, про ціну здобутого щастя і можливість мирно жити й творити. Все це ви розкрили переконливо і емоційно. Ось так і пишіть, читачі завжди шануватимуть вас», — сказав на прощання директор школи — теж ветеран.

Так, минуло півстоліття відтоді, як розпочалася кривава всесвітня драма, коли гітлерівський фашизм нав'язав людству другу світову війну. До початку Великої Вітчизняної тоді ще лишалося трохи менше двох років, а до вікопомної Перемоги — майже шість… Нині ж, з відстані десятиліть, варто дещо згадати і узагальнити.

Давно відлунали останні залпи Великої Вітчизняної, давно розвіялися чорні попелища, заросли травою окопи. Нині колосяться щедрі ниви там, де колись кипіли запеклі бої. Та ніколи не загояться душевні рани народу, ніколи не стихне біль, не згасне пекуча пам'ять про неймовірно великі жертви і втрати, віддані нашим народом на олтар Перемоги у вікопомній битві з ненависним фашизмом. З далекого минулого ще й сьогодні б'є війна — болями старих ран, скрипом протезів і милиць, гнітючими спогадами. Екскурсії до пам'ятників загиблим героям, до обелісків, музеїв і меморіалів Слави, у поле чи гайок, де колись гриміли бої, нарешті — до моторошно акуратних крематоріїв фашистських таборів смерті, — все це знову й знову нагадує нам про тих, хто врятував світ від фашизму. Історична пам'ять людства не повинна забувати ні подвигів, ні злодіянь минулого. І не повинна прощати підлості й злочинів — нікому й ніколи. Ми повинні знати історію! Якщо хочемо бачити сонце, мирно жити й творити. Не знаючи добре минулого, не можна сподіватися на світле майбутнє…

Гітлерівці не встигли знищити всіх свідків злочинів фашизму. Після розгрому третього рейху до наших рук потрапило чимало документів, з допомогою яких можна повністю відтворити всю картину кривавих злочинів гітлерівської зграї мерзенних головорізів, які збиралися поневолити увесь світ і знищити цілі народи.

Дорогий читачу! Ти прочитав книгу, написану кров'ю мого серця. Тебе я провів через страхітливі гітлерівські катівні і — особливо — через моторошний Освенцім, де вдень і вночі вогнем і смертю дихали пекельні крематорії та гігантські кострища, піднімаючи в повітря чорні хмари людського попелу, де висів задушливий сморід горілого людського м'яса… Саме тоді есесівці спалювали там щодня десятки тисяч «одиниць» — тобто, десятки тисяч людських життів! Та навіть у цьому пеклі люди, об'єднуючись, розгортали героїчну боротьбу проти фашизму, демонструючи найвищий, найблагородніший інтернаціоналізм, братерство антифашистів — представників усіх націй, об'єднаних спільними стражданнями, спільною долею, спільною боротьбою і спільною ненавистю проти загального ворога. Це — історичний факт, це — історична правда.

Після трьох років неймовірних мук і випробувань у гітлерівських катівнях мені випало щастя боротися в складі партизанського загону на території Верхньої Австрії в кінці війни, а затим уже фронтовиком брати участь у заключних боях Великої Вітчизняної. Моя солдатська служба тривала більше п'яти років. Демобілізувавшись, повернувся на батьківщину, де не був майже дев'ять років.

Не збирався стати письменником, але пережите в роки війни змусило взяти в руки перо. З 1955 року почав друкуватися. З того часу на моє ім'я ідуть листи. Нині їх уже більше ста двадцяти тисяч… У зв'язку з цим ще раз висловлюю сердечну подяку всім, хто цікавиться моєю долею і творчою працею. Сподіваюся, мої книги допоможуть усім, особливо молоді, краще зрозуміти глибину історичного подвигу нашого народу, який в грізні часи смертельного двобою здобув Перемогу, розтрощивши найбільше зло на землі — гітлерівський фашизм. В останніх рядках звертаюсь до молоді. Нам усім треба вчитися по-справжньому любити Вітчизну, відстоювати і зміцнювати мир, вчитися цінувати можливість мирно жити й творити, пишатися здобутками народу й примножувати їх. А головне — треба навчитися любити наше спільне щастя, уміти його берегти і захищати. Найдорожче в світі — життя. Треба зробити його щасливим і незнищенним.

Друга світова війна — це останнє попередження людству. Третьої, атомної, воно не переживе. Обов'язок усіх людей і народів — не допустити цього.

Примітки
1

До оригіналу книги додано ілюстрації та інші матеріали з видання: Вадим Бойко. «После казни». — Москва. «Молодая гвардия» 1975 (Прим. http://kompas.co.ua).

(обратно) 2

Сквира — місто на Придніпровській височині над річкою Сквиркою, районний центр Сквирського району Київської області. Вперше згадується в грамоті литовського князя Володимира Ольгердовича 1390р.

(обратно) 3

Провінція Сілезія (нім. Provinz Schlesien) була утворена у 1815 році і існувала до 1919 року і повторно з 1938 по 1941 рік. Столицею було місто Бреслау. У 1941 році провінція була розділена на провінції Нижня Сілезія і Верхня Сілезія. Після Другої світової війни більша територія провінції увійшла до складу Польщі.

(обратно) 4

Бойтен (нім. Beuthen Oberschlesien, тепер пол. Bytom) — місто в південній Польщі, в Сілезькому воєводстві. До адміністративної реформи 1998 р. був у складі Катовіцького воєводства. Населення —