Михайло Грушевський - Юлія Сергіївна Тагліна

повну змогу розвивати свою мову і письменність. Українці жили під Польщею. І було їм з тим далеко тяжче. Але ще тісніш стало українській мові, як українську церкву піддано московському патріархові, після того як Україна з’єдналася з Москвою. Московське духовенство завело цензуру над українськими книжками, а далі від царя Петра почалися заборони – заборонено друкувати книжки українською мовою, а в школах українських почали заводити великоруську мову… Заводжувано всякі російські порядки на Україні, і з ними великоруська мова стала все більше ширитися на Вкраїні, а книжня українська мова мусила завмирати… Правда, не вгасла в українцях любов до своєї мови. Супроти… нової… мови… українці далі розвивають свою народну мову…»

У численних працях з цього ж приводу М. С. Грушевський висловлює обурення тим, що російські чиновники («російське начальство») робили все для того, аби діти «инородцев» не навчались в сільських школах рідною мовою; спростовує тенденційні твердження, що, мовляв, «наші селяни самі не хочуть того, щоб їх дітей учили українською мовою, а хочуть мови руської». На багатьох прикладах історії українського народу учений демонструє, як колись на Україні процвітала широка освіта, були «усі діти письменні, навіть дівчатка, навіть сирітки». «Український народ, як порівняти його до московського, приміром, – був тоді далеко розумніший, освіченіший, проворніший… З України потім ціле століття находили на Московщину люди, що там заводили школи, бібліотеки, вчили, писали і друкували», – стверджує Грушевський.

А далі на противагу становищу народної освіти українців в Росії Михайло Грушевський наводить приклади галичан, які в умовах австрійського панування успішно борються за народну українську освіту в школах, гімназіях і навіть «добиваються тепер… щоб у Львові був осібний український університет».

Склалося так, що Михайло Сергійович Грушевський деякий час жив на два міста – Київ і Львов, що було доволі складно. З часом він повністю переніс свою діяльність до Києва.

Якщо підсумовувати діяльність Грушевського до 1914 року, можна тільки дивуватися його багатогранності, бо не було жодної ділянки суспільного життя, до якої б він не долучився. Народ вважав його символом всеукраїнського єднання та справжнім провідником українства. Навіть його опоненти визнавали його авторитет, наприклад, ідеологічний опонент Грушевського Дмитро Дорошенко казав, що «його [Грушевського] слово було для нас за тих часів законом».

Влітку 1914 року почалася Перша світова війна. В цей час Грушевський відпочивав на Гуцульщині, в селі Криворівні. Михайло Сергійович мав намір переїхати до Києва, бо цього вимагали українські діячі, зокрема товариство українських поступовців. Але воєнні події розвивалися так швидко, що не можна було й думати про те, щоб перетнути російський кордон. Не маючи змоги ані виїхати до Києва, ані повернутись до Львова, він виїхав із сім’єю до Відня, де саме тоді зібралося багато українських утікачів із Галичини й Буковини. З тих пір ніхто з родини Грушевських не повертався до Львова і не бував у рідному домі.

У Відні Михайло Сергійович почував себе неспокійно. Все ж таки він був російським громадянином, і австрійська влада могла його заарештувати. Тому в листопаді 1914 року він виїхав до нейтральної Румунії, звідки вислав телеграму у Київ. Зразу ж йому надійшла відповідь, щоб негайно повертався на Україну.

З початком світової війни російська влада розпочала активну кампанію проти українства, тому коли Грушевський з родиною добрався до Києва, його було зараз же арештовано. Помешкання Грушевських обшукали, цієї процедури не уникнув і дім у Львові. Поліція забрала всі цінні папери та книжки. Шукали які-небудь докази того, що Грушевський брав участь у створенні Українських січових стрільців для боротьби з Росією. Але нічого не знайшли.

Після обшуку Грушевського замкнули в окремій камері у в’язниці на Лук’янівці. І хоча обшуки нічого не дали, і не було знайдено нічого, що б могло скомпрометувати Грушевського, його доля була вирішена заздалегідь. В лютому 1915 року Михайла Сергійовича призначили вислати етапом до Сибіру. Лише клопотання його друзів допомогло пом’якшити вирок, як казали в той час, «вставити букву М». Замість Сибіру йому було призначено висилку до Симбірська. Вченого під охороною городового було вивезено з Києва і віддано під нагляд симбірській поліції. Слідом до Симбірська виїхала і його родина.

Це був тяжкий період. Грушевському часто снився батько та його заборона щодо політичної діяльності. Але шляху назад вже не було. Після арешту нелюбов Грушевського до російської влади переросла в люту ненависть. В Симбірську Михайло Сергійович прожив до осені, а потім, на прохання Російської академії, його було переведено до Казані, як міста, більш придатного до університетських занять.

З тих часів дійшли до нас два цікавих документа. Ось перший з них.

«Секретно

Казанскому Полицмейстеру

Департамент Полиции от 7 сего апреля за № 97835 уведомляет, что по пересмотру обстоятельств дела о высланном под надзор полиции в Симбирскую губернию профессоре Львовского Университета Михаиле Сергеевиче ГРУШЕВСКОМ, г. Министр Внутренних Дел признал возможным разрешить Грушевскому отбыть определенный ему в порядке п. 17ст. 19 правил военного положения надзор полиции в г. Казани.

Об изложенном даю знать Вашему Высокоблагородию и предписываю по прибытии ГРУШЕВСКОГО в г. Казань подчинить его надзору полиции, о чем уведомить Начальника Казанского Губернского Жандармского Управления и о последующем донести мне с представлением установленных ведомости лит. А и списка на поднадзорного Грушевского.

Сведения о названном лице будут сообщены Вам по получении от Симбирского Губернатора.

За Губернатора и. д. Вице-Губернатора (подпись)».

«СПИСОК