Петро Дорошенко - Владислав Леонідович Карнацевич
Андрусівське перемир’я було укладено на тринадцять з половиною років. Малось на увазі, що надалі сторони домовляться про Вічний мир[23]. Відповідно до договору, Москва отримувала під свій контроль лівобережні території, Річ Посполита – правобережні. Запорозька Січ повинна була залишатися під спільним контролем двох держав. Київ з невеликим шматком прилеглої території на два роки залишався у складі Росії, після чого мав перейти до Польщі. У відповідності зі статтями Андрусівського договору можна простежити встановлення кордону між Польщею і Росією по Дніпру, починаючи від порогів до нижньої течії річки Сож. Від останньої по кордону Річицького повіту (охоплював «кут» південно-східного району майбутньої Мінської губернії і розташовувався на берегах Дніпра, Прип’яті та Березані) і частково Мстиславського воєводства демаркаційна лінія Української держави повертала на схід за Сож і дуже звивисто окреслювала східний кордон Лівобережної Гетьманщини. Укладення перемир’я з усією очевидністю означало, що незабаром і поляки, і росіяни посилюватимуть свою присутність в Україні, щоб тримати в покорі території, які вони вже визначили як свої.
Петро Дорошенко був у курсі майбутньої угоди ще влітку 1666 року, про що свідчать його скарги Яну ІІ Казимиру на те, що представники Гетьманщини не запрошуються для участі в переговорах. У лютому 1667-го, вже знаючи про те, що поляки і росіяни підписали документ, гетьман шле посольство до Бахчисараю із пропозицією про укладення українсько-татарського військово-політичного союзу. Цікаво, що посли мали, зокрема, завдання прощупати ґрунт щодо можливості укладення ширшого – українсько-московсько-татарського союзу, спрямованого проти Речі Посполитої. Очевидно, Дорошенко ще сподівався на те, що зможе запропонувати Москві більш вигідний трактат, ніж Андрусівський. 1 березня 1667 року гетьман звертається з універсалом до всіх козаків Війська Запорозького, повідомляючи про угоду між Річчю Посполитою і Росією, загрозу наступу польського війська. Він закликав і козаків, і посполитих (обивателів) готувати зброю та бути готовими виконати його наказ – виступити в похід. Активізувалися дії гетьмана щодо звільнення українських міст від польських гарнізонів, він починає облогу Білої Церкви – твердині польського панування на Правобережній Україні. Чимало зусиль Дорошенко докладає, щоб дійти згоди із запорозькими січовиками. У другій половині квітня туди направляється його посол, який пропонує запорожцям бути з гетьманом заодно і не чинити шкоди кримським татарам. Скликана з цього приводу на Січі рада показала, що частина козаків виступає на підтримку Дорошенка, а інша – на підтримку російського царя. Проте до правобережного гетьмана було відряджено гінця, який мав повідомити про готовність низового козацтва скласти йому присягу. Позиція Січі змінилася, коли запорожці в середині травня вбили московського посла, що їхав на Крим, Ю. Лодижинського. Не будемо вдаватися в причини цієї сумної події. Результатом був деякий переляк запорозької старшини. Ф. Дінцю, який прибув для з’ясування епізоду, вони заявили, що в разі прощення з боку царя козаки не стануть об’єднуватися з Дорошенком і татарами. У травні Петро Дорошенко вступає в контакти з росіянами – знов-таки розраховуючи змінити політику Москви відносно Польщі й України.
Марні спроби переконати Москву відмовитися від миру з поляками і вже зовсім напружені відносини з Варшавою змушують Дорошенка шукати допомоги не тільки в Криму, але й у Стамбулі. Контакти із султаном були встановлені вже давно – недарма татари отримували з Османської імперії вказівку підтримати Дорошенка в кампанії 1666 року. А в липні 1667-го до Стамбула направилося посольство на чолі з М. Радкевичем-Портянкою з конкретнішими пропозиціями. Власне, українці, можливо, вже тоді поставили перед султаном питання про турецьку протекцію. У всякому разі, влада Оттоманської Порти незабаром в офіційній документації почала іменувати Петра Дорошенка своїм підданим – традиційне формулювання для позначення навіть незалежних государів, що користуються підтримкою султана. Польський посол Радзієвський повідомляв у Варшаву, що турки говорили йому: «Україна така далека від підданства Польщі, як далеке небо від землі». Османська імперія не бажала поновлювати турецько-польське перемир’я 1640 року, поки Річ Посполита діятиме в контакті з Москвою.
Уже навесні 1667 року між військами польного гетьмана[24] Яна ІІІ Собеського, що рухався на Поділля і Побужжя, та козаками з їхніми союзниками татарами велися окремі битви. У травні кілька тисяч татар Батирші-мурзи, що прибули до Дорошенка, на їхню вимогу були послані разом з уманським полковником Г. Білогрудом по здобич на захід. Вони вторглись у Летичевський повіт Подільського воєводства і на Волинь, де захопили численний ясир. У червні військо чамбула[25] Єлл-мурзи і козаки полковника Гоголя вже йшли через Поділля на Тернопіль. Протягом липня – серпня прийшлі татари здійснили спустошливі рейди на Старокостянтинів, Межибож, Острог, Збараж і Дубно. У середині серпня козаки Дорошенка взяли обложений ще наприкінці минулого року Чигиринський замок з польським гарнізоном, що захищався там. Нарешті, коли до гетьмана приходить армія калги-султана Крим-Ґірея, Дорошенко вирішує завдати вирішального удару по противнику. Політична програма гетьмана в той момент передбачала включення до його держави всіх західноукраїнських земель. Як відзначав пізніше Ян ІІІ Собеський, козаки мали намір дійти аж до Вісли.
Наприкінці серпня Петро Дорошенко виступив у похід, рухаючись з основними силами на Старокостянтинів. У його розпорядженні було близько 15 тисяч козаків з 30—40 гарматами, 16—20 тисяч татарського війська і 3 тисячі турецьких яничарів з дванадцятьма гарматами. Допоміжний удар з боку Подністров’я завдавав подільський полковник Остап Гоголь. Тим часом енергійний Собеський зміг зібрати 15 тисяч жовнірів (у тому числі гарнізони фортець і приватні війська польських магнатів), а крім того озброїв велику кількість селян –
