На шляхах і роздоріжжях: спогади, невідомі твори - Борис Дмитрович Антоненко-Давидович

Хоч у вагоні ми й знаходимо місця, але тут досить-таки людно, і я не можу зійти з дива — куди й по що їдуть люди в такий неспокійний час. Військові, міщани, селяни, навіть один молодий піп із срібним хрестом на грудях. Ну, хай військові: воєнний час, і кому ж, як не їм, їхати в прифронтовій смузі, а іншим — чого? До Проскурова — по сіль, сірники та мануфактуру, яких нема на селі? Отже й тут, виходить, — «спекулянти» завелись, цебто звичайні перекупки, котрі в Цей непевний час, коли так часто змінюються влади, воліють більше вдаватись до натурального обміну, чи, як кажуть селяни, до «минжі», ніж до грошового торгу?

Я розглядаю військових. Одяг на них строкатий: старі, злинялі гімнастерки, приношені френчі, а одного, мабуть, старшину я бачу в білій полотняній сорочці з пришитим синім тризубом на лівому рукаві. Така ж строкатість і на головах: шапки з шликами, захисного кольору старі кашкети з жовто-блакитними кокардами — цією єдиною ознакою, що це вояки української армії, а в одного — металевий французький шолом з намальованим жовтою й синьою фарбами тризубом. Видати, кепські справи в українського інтендантства, де нового вбрання чортма, а старе слід би вже викинути на смітник. Далебі, частини робітничо-селянської Червоної армії, які я не раз бачив у Києві, далеко краще екіпіровані, ніж вояки «дрібнобуржуазної» Української Народної Республіки!

У вагон увіходить усатий, статечний кондуктор з компостером у руці.

— Ваші квитки, панове добродії! — каже він густим басом, що знає собі ціну. Пасажири дістають квитки й подають поважному представникові української залізниці. У мене й Галі квитків нема, але нас це не турбує: їдемо ж бо українською залізницею, та ще й в українських справах.

— Ваші квитки, панове? Як це так — не маєте квитків? Це вам не совдепія, щоб на дурничку їздити державною залізницею!

— Розумієте, товаришу… — хоче пояснити наше становище Галя, але кондуктора аж пересмикнуло від слова «товариш».

— Який я «товариш»?! «Товариші» були та повтікали й більше сюди не вернуться! — гримає він на весь вагон і, обернувшись до попереднього відділка, гукає: — Ей, хто там є з військових, щоб спровадити цих «товаришів» до коменданта в Проскурові?

Відтіля виходить дебелий козарлюга з рушницею й питає кондуктора:

— Оцих?

— Цих, цих! — киває головою кондуктор і йде далі, задоволений, що виконав своє призначення й піймав двох «червоних зайців».

— Ідіть на моє місце, а я тут сяду, — каже до молодиці козак і вмощується поруч мене, ставлячи між колінами рушницю й недобрим поглядом спідлоба позираючи на нас.

Я починаю пояснювати козакові, що слово «товариш» — давнє українське слово, яким користувались ще запорожці, котрі казали «пане товаришу», «панове товариство», і ми, студенти, так звертаємось один до одного, але мої докази мало впливають на нього, бо слово «товариш» викликає в нього таку ж підозру, як у Києві звернення «пан добродій». Зайшов такий час, коли звичайні людські слова стають матеріалом для обвинувачення.

— У комендатурі розберуться, що й до чого, — уриває він мою красномовність і замовкає до самого Проскурова.

Я й Галя привернули до себе увагу всього вагона: всі з цікавістю дивляться на нас, дехто підходить аж з дальнього кінця вагона, щоб глянути на тих, котрих «спіймали». І я ні в кого не бачу співчуття до нас.

Напружені Галині нерви, що попустили були всі гальма, не витримують: очі зволожились, на них виступають сльози, а далі Галя голосно плаче, і її плач переходить у розпачливе ридання. Ще б пак: перейти вдало всі небезпечні рубікони і опинитись на своїй території під вартою! Таки — під вартою, бо суворий козак не спускає з нас очей на всіх станціях, де поїзд спиняється. Цьому бувалому в бувальцях воякові незрозумілий плач від образи, навпаки, він сприймає рясні Галині сльози як пізнє каяття запроданої більшовикам душі, шЬ чекає тепер на заслужену тяжку розплату, і через те, коли поїзд спинився в Проскурові, він наказує нам іти з ним та не тікати, бо «пристрелить як собак».

Кондуктор стоїть на пероні біля виходу з вагона і, коли козак, виставивши наперед рушницю, веде нас повз нього, він переможно дивиться, певний, що в комендатурі нам воздадуть за правилом — «катюзі по заслузі».

У вокзальній комендатурі козак здає нас молоденькому комендантові у білій полотняній гімнастерці з синім тризубом на лівому рукаві й каже:

— Ці двоє щось дуже товаришкували у вагоні і їхали без квитків…

Комендант киває головою і відпускає козака. Це, видати, справжній комендант — старшина, а не просто національно свідомий студент, як я торік у Мелітополі. Біля нього стоїть другий страшина у вицвілому френчі й читає наші студентські посвідчення та мою посвідку з Укрцентрагу, яку я теж зважив за потрібне показати. Прочитавши напис на печатці «Украинская Социалистическая Советская Республика», він морщиться і з огидою промовляє:

— Сифилистическая советская республика!

Галя показала на дні своєї торби нелегальну кореспонденцію, на яку молоденький комендант тільки глянув і схвально кивнув головою: мабуть, йому не первина спроваджувати й приймати дівчат з таким небезпечним багажем.

— Ну, тепер ми вже вільні? — питає Галя, усміхнувшись крізь сльози від недавньої образи.

— Розуміється, вільні! — усміхається комендант. — Я випишу вам перепустки й дам квитки до самого Кам’янця, щоб знову часом не трапилась така прикрість… Не дивуйтесь, панно: людям за короткий час, коли вони побачили, що то є більшовицький соціалізм, ненависне все, що про нього нагадує. Я належу до партії українських соціалістів-революціонерів і з сумом констатую, що люди гидують тепер навіть словом «соціалізм» — так його спаплюжили більшовики!.. До речі, чи ви знаєте, що сталось у Жмеринці тиждень тому з Женею Клепачівською?

— Що? Кажіть! Це моя подруга, — враз похопилась Галя.

І комендант оповідає, як тиждень тому загинула Женя в Жмеринці. Її затримали чекісти на пероні вокзалу. Простецький, такий же, як і в Галі, зовнішній вигляд, з такою ж торбинкою в руці, спочатку ніби розвіяв у чекістів підозру, і вони пустили Женю. Але, пройшовши кілька кроків, Женя обернулась назад, і це вирішило її сумну долю. Женю взяли в ЧК, відкіля вона вже не вийшла…

— Це розповіла наша людина, яка бачила здалека цю трагедію, пробралась манівцями, як і ви, з Жмеринки до нас і принесла цю сумну звістку… — важко зітхнув комендант.

— Уявляю, що з нею робили в