Слiди на дорозi - Валерій Ананьєв

Але на шляху підліткового статевого життя постає чимало перешкод: дівчаток батьки покликали додому, й гуляти з нами вони не будуть. Блін, як завжди. Але ж натомість є пиво. Воно було теплим (мені здавалось, що так дівчата швидше сп’яніють) і настільки огидне, що його споживати ніхто не схотів. А грошей шкода… Ну, і що робити? Вирішили зіграти партійку в дурня, і хто програє, має вижлуктити всю пляшку. І як ви думаєте, хто програв? Ну, було б нецікаво, якби не я. Узяв сулію до рук, кілька разів глибоко вдихнув. Фу… воно не лише жахливо гірке, а ще й смердить. Зібравшись із думками, почав пити залпом. Десь за п’ять хвилин упорався.

А за півгодини я вже був повноцінно п’яний. У пиві було понад сім відсотків етилового спирту, а в мене увійшло близько півтора літри. Отже випив я понад сто грамів спирту, чи двісті п’ятдесят грамів горілки. Нагадаю, мені — тринадцять, і це моя перша п’янка. Я мимрив, плив горизонту за обрій і відчував мир у всьому світі. Друзі мене не покидали… до того часу, доки їхні батьки додому не покликали. І я залишився сам на сам зі своїми проблемами. Мозок стікав по спині кудись у кросівки, руки й ноги жили своїм життям, наполегливо намагаючись впустити мене на асфальт. Не відчував ані веселості, ані хоробрості, хоча й очікував, адже саме вони властиві п’яним. Я страшенно боявся показатися на очі родичам. Тому продовжував вештатись по вулиці в надії, що мене ось-ось відпустить. Чомусь не відпускало. Тиняння по дворах я пам’ятаю окремими кадрами, як слайд-шоу. Ось я сиджу на лавочці, дивлюсь поперед себе; ось на чомусь лежу із заплющеними очима, і здається, що мене хтось запустив у космос, і я літаю, кружляю навколо своєї вісі, а ось я вже позаду свого будинку стою перед чиїмось балконом, упираючись однією рукою в стіну, а другою намагаюся викликати блювотний рефлекс. Врешті надія, що мене колись відпустить, остаточно покинула моє серце, і я вирішив іти додому… на розстріл.

Дома на мене вже чекали і, очевидно, передбачали те, що трапилось. Я не з першого разу впізнав свій поверх, дістав ключі й спробував відімкнути двері. Тепер я зрозумів, чому Дід, прийшовши додому під градусом, так довго копирсається у замковій шпарині. Дійсно, складно потрапити ключем у цю маленьку підлу дірочку, яка все норовить втекти то вправо, то вліво. Оп! Ні, знову дірочка вислизнула. Ще спроба… і ще раз я тицьнув ключем і промахнувся. Що це за звук? Замок вирішив змилуватися наді мною і відкривається сам? А ні, відбій. Це всього лише Бабуся. Їй набридло чекати, доки юний алкоголік влучить ключем у дірочку. Я підняв голову, подивився на Бабусю, вона відійшла назад, надаючи можливість зайти до квартири. Я розумний, я вловив тонкий натяк. За її спиною маячило здивоване обличчя Мами. Так, стоп, що у нас далі? Точно, потрібно ж зайти. Але для початку взяти себе в руки. Так, очі відкрити ширше. А з якої ноги починати ходу? Почну з лівої, як у танці. От тільки незрозуміло: потрібно одразу взяти ручку дверей і закривати їх водночас із переступанням порогу, чи спершу зайти, а потім зачинити за собою двері?

— Блядь, ще довго будеш стояти? — ніжно звернулася до мене Бабуся.

Блін. Схоже, я вже надто довго стою, але я ще не визначився зі стількома фундаментальними питаннями! Блін. Блін. Що робити? Зараз спалюсь!

Так! Все! Візьми себе в руки і плавно, як човник по воді, просочися всередину.

— Заходь швидше! — схоже, Бабуся втрачає терпіння.

Блін! Я все ще стою.

Заходжу в квартиру. Помалу розвертаюсь, беру ручку і зачиняю двері. Все, зачинив. Чорт, мабуть, потрібно ще замок замкнути. Чи ні? Протягую ключ до дверей. Що за дурниця, де підла замкова шпарина? Рука з ключем підведена до дверей, але куди його пхати? Шок, у моїх дверях замкова щілина лише ззовні, а тут ручка! Рокіровка на другу руку… і починаю поволі її крутити. Чому не крутиться? Бля… не в той бік.

Так. Я вдома. Зараз потрібно швиденько піти до кімнати і лягти спати, доки ніхто нічого не помітив.

— Я трішки притомився. Дуже хочу спати, — проговорив я по дорозі у свою кімнату.

— Роззуйся, імениннику, — сказала мені Мама.

Та що ж за смуга невдач така? Бабуся починає кричати на мене. Все… схоже, я спалився. Але де? В якому місці я проколовся? Усе було сплановано від початку до кінця та виконано з ювелірною точністю. Мабуть, це все клята дверна щілина мене видала. Бабуся продовжує рвати горло. Але раптом за мене заступилась Мамуся.

— Мам, не чіпай його. Ти бачиш, що він зараз п’яний усмерть. Нехай проспиться, а завтра зранку йому все виговориш!

Спасибі, Мамусь. Ти завжди мене підтримувала. Зараз я роззуюсь і відправлюся спати, як ти й сказала.

З горем пополам влігся спати. Наступного дня, звісно, я начувся від усіх потроху, а від кого побагато. Як же ж мені було соромно! Після цього я напивався ще два рази, і щоразу мучило жахливе відчуття сорому. У мене виникали огидні асоціації. Я порівнював себе з обісцяним Дідом, що лежить і скиглить у коридорі на підлозі. Кинув пити, як закінчив школу. Це може звучати дивно тільки для тих, хто думає, що школярі, які випивають, — рідкість.

Вдруге я напився культурніше. Точніше, я не планував напиватися, пам’ятаючи сумний досвід теплого пива. З чотирма однокласниками вирішили організувати новорічну вечірку, як в американських юнацьких фільмах. І знову причиною моєї алкогольної інтоксикації стали дівчата.

Місцем дії була вибрана вільна квартира одного з хлопців. Ні меблів, ні ліжок. Лише на кухні — радянські стандартні тумбочки. Там ніхто не переймався. Ми видраїли її, помили, стягли до тої квартири все, що було потрібно, хто що міг: стіл, солдатське ліжко, стільці, пару килимів, колонки і всього потроху. Запросили нашу однокласницю і домовилися з нею, щоб вона покликала якихось подруг. З нас квартира і випивка, а з них — їжа.

За кілька днів ми все підготували: квартиру, музику, випивку і дівчат запросили. І тут ми припустилися чергової стратегічної помилки. Чомусь здалося, що від горілки нам не буде так погано, як було від пива… тому ми купили чотири літри цього мерзотного напою.

Хлопці зібралися раніше і почали потроху святкувати. Близько десятої вечора ми вирішили відкрити