Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

А потім, побоюючись, що чоловік їх почув, вони знову глянули в напрямку столу, але побачили тільки темінь, без столу і без чоловіка. Утім, вони знали, що чоловік сидить там, невидимий побіля згаслої лампи. Знали, що він не покине дім, доки не скінчиться дощ, і що в мороці вітальні він зменшився так, що не було нічого дивного в тому, що він їх почув.

9 травня 1954 року,

«Ель Еспектадор», Богота

У домі прохолодно; ночами вільготно, навіть улітку. Стоїть він на півночі, в кінці єдиної в містечку вулиці, зведений на високому і міцному цементному підмурівку. Високий ґанок, без парадних сходів; довга вітальня, де впадає в око відсутність меблів, з двома високими вікнами, що виходять на вулицю, — мабуть, це єдине, що дає змогу відрізнити його від інших будинків у містечку. Ніхто не бачив, аби його двері удень були зачинені. Ніхто не бачив, аби чотири плетені крісла-гойдалки стояли деінде чи якось по-іншому: поставлені посеред кімнати, вони, здається, втратили здатність забезпечувати відпочинок і зараз в них проста і непотрібна декоративна функція. Тепер у кутку, біля хворої дівчинки, стоїть грамофон. Та раніше, у перші роки сторіччя, дім був безмовний, спустілий; може, найбільш безмовний і спустілий у містечку, з отою просторою вітальнею, в якій стояло лише чотири […] (тепер резервуар для води має кам’яний, критий мохом, фільтр) у протилежному від дівчинки кутку.

Обабіч дверей, що ведуть в єдину спальню, висять два старовинні портрети, помічені траурною стрічкою. Сама атмосфера всередині вітальні позначена холодною, але простою і чесною суворістю, як вузлик зі шлюбними шатами, що гойдається на бантині у спальні, чи як суха гілка столітника, що прикрашає зсередини вихід на вулицю.

Коли Авреліано Буендія повернувся в містечко, громадянська війна вже закінчилась. Можливо, в новоспеченого полковника з тієї тяжкої виправи нічого не лишилось. У нього залишилось тільки військове звання і туманне неусвідомлення свого фіаско. Та ще в нього залишилась половина від смерті останнього Буендія і ціла пайка голоду. У нього залишилась туга за домашнім затишком і бажання мати спокійний, тихий, мирний дім, з високим сонячним ґанком і гамаком у патіо, розтягнутим між двох підпор.

У містечку, де був дім його прабатьків, полковник і його дружина знайшли всього лиш основи спалених підпор і високий земляний насип, вже розметений щоденними вітрами. Ніхто не впізнав би місце, де раніше стояв дім. «Усе було таким чистим, таким прибраним», — казав полковник, згадуючи. Та серед попелища, де було заднє патіо, біля дощаної хатинки виходка знову зеленіло мигдалеве дерево, як Христос серед руїн. З одного боку це було те саме дерево, що затіняло патіо старих Буендія. Та з іншого, того, де був колись дім, простягалися траурні, обгорілі гілки, наче половина мигдалевого дерева перебувала в осені, а половина — у весні. Полковник пам’ятав зруйнований дім. Він згадувався йому своєю ясністю, безладною, складеною з уривків усіх шумів музикою, що жила в ньому, переливаючись через край. Але пам’ятав він також кислий і різкий запах вбиральні біля мигдалевого дерева і заповнені глибокою тишею нутрощі виходка, порослі рослинністю. Серед обломків, перегрібаючи землю під час прибирання, донья Соледад знайшла гіпсового святого Рафаеля з відбитим крилом і плафон лампи. Там вони збудували дім, обернений фасадом на захід сонця; у протилежному керунку, ніж дім тих Буендія, що загинули на війні.

Будівництво почалося, коли перестало дощити — без приготувань, без наперед обдуманого плану. У виїмці, звідки колись стриміла перша підпора, без жодної церемонії встановили гіпсового святого Рафаеля. Можливо, полковник про це не думав, коли робив креслення на землі, але поруч із мигдалевим деревом, де стояв виходок, повітря зберегло таку саму насичену свіжість, яку воно мало, коли це місце було заднім патіо. Тож коли викопали чотири заглибини і сказали: «Таким буде цей дім, з великою вітальнею, аби там бавилися діти», найкраще у ньому вже було зроблене. Немов чоловіки, які робили заміри повітря, позначили межі дому якраз там, де закінчувалася тиша патіо. Бо коли було зведено чотири опори, обгороджений простір вже був чистим і вологим, яким нині є дім. Всередині було укрито свіжість дерева і глибоку й таємничу тишу вбиральні. Ззовні залишилось містечко з його спекою і галасом. Через три місяці, коли було зведено дах, коли обмазали глиною стіни і навісили двері, всередині дому і далі залишалось щось від патіо.

3 червня 1954 року,

«Ревіста Кроніка», Барранкілья

Досі є ті, хто протестує проти кровожерності тих мелодраматичних запаморочливих драм, в яких є більше крові, ніж героїв на один квадратний кілометр, і читачі чи глядачі яких мусять вважати, аби самим не стати жертвами трагедії. Утім реальне життя подекуди є кровожернішим.

Ось маємо подію, яка сталася в місті Сан-Рафаель, що в Антіокії: будь-який літературний критик засудив би її за перебільшення і несхожість із життям. По-перше, йдеться про випадок ворожнечі між двома родинами — прийом, який, здається, є літературно дискредитованим, бо мало хто готовий визнати за ситуацією таку ж достовірність, яку вона мала два сторіччя тому. Проте кривава мелодрама в Сан-Рафаелі розігралася через ворожнечу між родинами, а тим, кому ця ситуація здається неправдоподібною, не залишається нічого іншого, як тільки засудити життя за його бідну уяву і його надмірне захоплення пережитками.

Як і треба було сподіватись, стався злочин. Але не простий злочин, а вражаюче вбивство, в якому вбивця спочатку вистрілив у жертву з рушниці. А далі була Троя для літератури: розрядивши зброю в тіло жертви, убивця накинувся на труп з мачете і, врешті-решт, у надмірі люті, яка дає підстави певним чином думати про татарське походження деяких колумбійців, відрізав йому язик, не спинившись подумати, що він з ним робитиме, бо й справді нічого не зробив.

Ця новина удостоїлася лише двох колонок на сторінці окружних новин — через нинішню зміну ваги журналістики. Просто ще одна