Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

Та друга сиділа при столі, спершись ліктями на нешліфовану товсту дубову стільницю. Почувши стукіт, відвела погляд у бік лампи, здавалось, її била гостра тривога.

— Хто це може бути о такій порі? — спитала.

І вона, знову спокійна, мовила із впевненістю того, хто протягом багатьох років каже визрілу фразу:

— Байдуже. Хто б це не був, він змок до нитки.

Та друга підвелася; вона не зводила з неї погляду. Бачила, як та бере лампу. Бачила, як зникає в коридорі. В потемках вітальні і серед шамотіння дощу відчула, що темрява стає густішою, почула кроки тої другої, що віддалялися, шкандибаючи на хистких і витертих плитках передпокою. Далі почула, як брязнула об стіну лампа, а потім — як відсунули засув у заржавілих петлях.

Якусь мить вона чула лише віддалені голоси. Далеку і радісну мову Ноеля, який, сидячи на бочці, розповідав новини про Бога своєму папузі. Чула скрип коліс на подвір’ї, коли тато Лаврель відчиняв ворота, аби заїхав віз, запряжений двома волами. Чула, як Геновева здіймає рейвах на весь дім — як завжди, бо завжди, «завжди цей нещасний туалет зайнятий». А потім знову тата Лавреля, який рубав солдатські матюки, збиваючи ластівок з тієї самої рушниці, якою послуговувався в останню громадянську війну, коли самотужки розбив цілу урядову дивізію. Доки не дійшла думки, що цього разу справа не піде далі стукоту в двері, як раніше не йшла далі шаркання черевиків на порозі; і думала, що та друга жінка відчинила і побачила лише вазонки з квітами під дощем і сумну й безлюдну вулицю.

Але потім стала розрізняти звуки в темряві. І знову почула знайомі кроки і побачила на стіні передпокою витягнуті тіні. Відтак вона здогадалася, що після багатьох років підготовки, після багатьох ночей вагань і цофання назад, чоловік, що відчиняв залізну хвіртку, вирішив увійти.

Та друга жінка вернулася з лампою, за нею йшов новоприбулий; поставила її на стіл, а він — не виходячи з освітленого кола, — зняв із себе плащ, повернувши до стіни вимучене бурею обличчя. Тоді вона побачила його вперше. Спочатку прикипіла до нього поглядом. Потім стала вивчати його з ніг до голови, член за членом, невідчепним, пильним і серйозним поглядом, наче розглядала не чоловіка, а птаха. Врешті перевела погляд на лампу і стала думати: «У кожному разі, це він. Попри те, що я уявляла його трохи вищим».

Та друга жінка підсунула до столу стілець. Чоловік сів, поклав ногу на ногу і розв’язав шнурівку черевика. Та друга сіла біля нього, невимушено говорячи з ним про щось, чого вона, в кріслі-гойдалці, не могла зрозуміти. Та супроти цих жестів без слів вона почувалася вибавленою зі своєї покинутості і відзначала, що курне і стерильне повітря знову пахнуло, як раніше, наче то знову був час, коли чоловіки заходили, пітніючи, у спальні, і Урсула, здорова й безтурботна, щодня о п’ять на п’яту бігла до вікна проводжати поїзд. Вона бачила, як він жестикулює, і тішилася, що незнайомець так поводиться; що розуміє, що після важкої, багато разів вивіреної мандрівки він врешті знайшов загублений в грозі дім.

Чоловік став розщіпати сорочку. Скинув з себе черевики і схилився над столом, щоб обсушитися в теплі лампи. Відтак та друга жінка підвелася, пішла до шафи і повернулася до столу з початою пляшкою і склянкою. Чоловік ухопив пляшку за шийку, витяг корок зубами і налив собі півсклянки густого зеленого лікеру. Затим одним духом, напрочуд жадібно, випив. А вона, в своєму кріслі-гойдалці, дивлячись на нього, пригадала ту ніч, коли хвіртка скрипнула вперше (як то було давно!) і вона подумала, що в домі нема нічого, що можна запропонувати гостеві, за винятком тієї пляшки м’ятного лікеру. Вона сказала своїй компаньйонці: «Треба лишити пляшку в шафі. Колись вона може комусь знадобитися». Та друга запитала: «Кому?» «Будь-кому, — відповіла вона. — Добре бути завжди готовими на той випадок, коли хтось прийде в дощ». Відтоді минуло багато років. І зараз сподіваний чоловік був тут, наливаючи ще лікеру в склянку.

Та цього разу чоловік не випив. Коли вже збирався це робити, його очі в сутінках зблудили, глянули поверх лампи, і вона вперше відчула теплий доторк його погляду. Зрозуміла, що до цієї миті чоловік не здавав собі справи в тому, що в домі є ще одна жінка; отож вона стала гойдатися.

Якусь мить чоловік розглядав її з безцеремонною увагою. Може, зумисне нахабно. Спочатку вона зніяковіла, та потім помітила, що цей погляд також їй знайомий і що попри його допитливу і дещо зухвалу настирливість є в ньому багато від пустотливої доброти Ноеля, а також трохи від терплячої і чесної нетямущості його папуги. Тож вона стала гойдатися, думаючи: «Хоча він не той, хто відчиняв залізну хвіртку, та в кожному разі такий, як той». І далі гойдаючись, поки він на неї дивився, вона подумала: «Тато Лаврель запросив би його постріляти кроликів в саду».

Перед північчю гроза посилилась. Та друга підсунула стілець до крісла-гойдалки, і дві жінки сиділи мовчки і нерухомо, споглядаючи на чоловіка, який сушився біля лампи. Розмашиста гілка поблизького мигдалю кілька разів невлад стукнула у вікно, і атмосферу вітальні залило вологою хвилею негоди. Вона відчула на обличчі гострі уколи граду, але не ворухнулася, доки не побачила, як чоловік вилив у склянку останню краплю м’ятного лікеру. Їй здалося, що в цьому видовищі є щось символічне. І тоді згадала тата Лавреля, що воював сам-один: сховавшись у стайні, він косив солдатів уряду з дробовика для полювання на ластівок. І згадала про листа, який до нього написав полковник Авреліано Буендія, і про звання капітана, від якого тато Лаврель відмовився зі словами: «Скажіть Авреліано, що я це зробив не через війну, а для того, щоб завадити цим дикунам з’їсти моїх кроликів». Наче в той спогад вона також вилила останню краплю минулого, що лишалося в домі.

— У шафі ще щось є? — запитала вона понуро.

І та друга, в такому ж тоні і з такою ж інтонацією, гадаючи, що він її не почує, відповіла:

— Більше нічого. Згадай: в понеділок ми з’їли останню жменю квасолі.