Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
„І третій раз – тоді, коли свідок о. Киндій розповідав про ту сцену, коли селяни, побивши їх як злочинців, почули від них слова: „Ми за Україну гинемо”. І у хвилині, коли свідок проголосив слово Україна, почули панове плач на залі: плач Данилишина, цього твердого й німого Данилишина. На самий звук слова Батьківщина він попадає у розпуку й проливає не сльози, а біль-жемчуги. Все зніс, але не міг знесети образу тієї хвилини, трагічної хвилини.
„Чи, осуджуючи вчинки Данилишина, можете, панове, пройти попри цей факт мовчанки, не звернувши на нього уваги? Колосальна, нечувана любов До всього свого, до свого народу, до свого рідного краю. Ця велика, безмежна любов до України – це мотор усього того, чого допустився Данилишин. І над цим мотивом панове судді застановитися мусять. Бо не для якихось інших, нечесних „цинічних” спонук, а тільки з любови до Батьківщини він пішов на чин, за який сидить отут на лаві обвинувачених. І коли я так думаю і вдумуюся в душу цього хлопця, то мимоволі мушу сказати про нього: „Мовчазний Велетень”. Так, бо у своїй мовчанці він – справжній велетень хоч ще такий молоденький.
„Своєї приналежности до ОУН він не заперечує. Так, він був справжнім членом ОУН, він, цей любий, милий шевчик, велет духом.
„А подивімось, хто це той, що зізнає проти них, що їх „закопує”. Це інтеліґент Мотика: номен омен.[180] Шкода, що відомість, яку я одержав щойно кілька годин після замкнення доказового поступування, я не міг подати вчора, щоб подати судові теж свідків. Бо тоді суд був би довідався, що, наприклад, до одного з них, поважного молодого громадянина, приходив оцей Мотика і питав, чи він не знає яких комуністів або націоналістів, бо коли він (Мотика) виходив із в'язниці, то зобов'язався за те, що його випустили, доносити поліції про все, що довідається про підпільну протипольську діяльність. Достовірні свідчення про донощицькі зобов'язання пана Мотики проти поліційної влади в Дрогобичі кинули б властиве світло й на саму особу цього Мотики, і на його характер, і на вартість його обтяжуючих зізнань. Бо, зважте, панове судді: оцей півінтеліґент іде на село й вербує молодих хлопців до підпільної організації, щоб їх видати поліції на наглий суд. Втягнути когось до підпільної організації, а опісля приходити перед наглий суд і, з свідомістю, що цих хлопців жде, зізнавати проти них – хто зна, чи хоч крихітку правди! – це вже не робота Каїна, але робота диявола, гіршого, підлішого за сотні Каїнів!
„І на підставі таких зізнань, на підставі депозиції такої людини мається судити оцих чесних хлопців?
„Залучений до ОУН Данилишин чесно й послідовно йшов за тією зіркою, якою для нього була любов до України. Він знав, що боротися за волю своєї Батьківщини є його святим обов'язком. Він дістає наказ їхати до Городка на чин у користь Організації. Який це чин – він не знав. І не питався. Бо так, як увесь час мовчить спокійно й гордо тут, у судовій залі, як твердо мовчав увесь час у ході важкого слідства, – так само мовчки приймає він організаційний наказ і йде сповнити його, як дисциплінований жовнір, їде разом із Біласом, щоб виконати організаційний наказ. І – прошу панів суддів: якими фондами розпоряджають вони? Мають тільки те, що треба мати на квиток; ні одного сотика більше не хочуть узяти від Організації, щоб не зменшувати її фондів, їдуть обидва, бо, як слушно завважив д-р Старосольський, ці два бойовики нерозлучні. А що таке нерозлучна, щира дружба, я знаю і ви, мабуть, знаєте добре з воєнного досвіду.
„Вже оборонець Василя Біласа підкреслив цю важливу обставину, що їм обидвом було доручено не завдання стріляти, а завдання забрати гроші. І не могли доручити їм завдання стріляти, бо добре знали кришталеві серця їх обох. Цю чистоту геройських сердець ми мали змогу пізнати тут; відчула її й оця жінка селянка, яка гостила їх молоком, а тут, зізнаючи, як свідок, плакала із співчуття до них. Пан прокуратор намагався зобразити, що вони обидва безсердечно вбивали людей під час своєї втечі. Але ж ми чули і бачили щось цілком інше. Переслідувані юрбою селян, вони не стріляли в людей, хоч ті могли їх спіймати і видати на смерть, а тільки відстрілювались у повітря, на пострах, бо вбивати не дозволяло їм їхнє серце.
„Я хочу звернути увагу на ще один момент. Тікаючи, гнаний і перевтомлений, Білас бачить, що скорше чи пізніше їх таки зловлять і тому звертається до свого товариша: „Не втечемо. Ти маєш револьвер: проший одною кулею мене, а другою себе. Хай буде з нами кінець!” А Данилишин на те: „Ні, так бути не може. Хай вони зроблять з нами кінець”. Що це значить. Чи це, може, якийсь акторський жест? Ні, це, панове, важливий психологічний момент, який дуже багато говорить про психіку Данилишина. Як карний член Організації, він бажає згинути з рук ворога.
„Мій клієнт увесь час мовчав. Але мовчання є признанням і, якщо суд визнає, що він був учасником нападу, я знаю, що його жде. Та я вважаю, що суд мусить узяти до уваги мотиви дії, душевний стан обвинуваченого, бож судиться не факт, але особу. Я прошу проаналізувати мотив: для чого він діяв? Бо ж відповідь ясна: він діяв для України. Слово Україна, як ми це бачили, викликало в цього сильного хлопця стогін. Панове судді, це не Данилишин стогнав, це стогнав цілий український народ!”
Уривок з промови оборонця д-ра Ганкевича
„... Хтось назвав цей процес „сплетом трагізму”. Дуже слушно! Бо скільки ж тут трагізму: молоді хлопці виконують акцію, що її осуджує польське громадянство і з якою не погоджується теж частина власного громадянства. Чи не трагічне воно? їх уважають за бандитів, їх судять і їх чекає шибениця, хоч вони виконали тільки те, що вважали за свій святий обов'язок супроти Батьківщини. Чи це не трагедія? Цей трагізм мої товариші, що говорили перед тим, уже намагалися пояснювати. Професор Старосольський з соціологічного і психологічного боку, товариш Марітчак (один із адвокатів, який виступав на процесі, – прим. ред.), кинув історичне тло, а я спробую підійти до проблеми – з хемічного боку. Мені здається, що тут аж надто очевидна аналогія з хемічним процесом. Нації
