Проект «Україна». Галерея національних героїв - Андрій Юрійович Хорошевський

Людмила Марківна чудово виконувала складні, «життєві» ролі. Дитячі, але чіткі спогади про війну, характери і поведінка сусідок і знайомих допомогли їй знайти основні риси та індивідуальні штрихи для своїх героїнь у фільмах «П’ять вечорів», «Сибіріада», «Двадцять днів без війни», «Польоти уві сні і наяву», «Прохиндіада». А в стрічках «Небесні ластівки», «Вокзал для двох», «Любов і голуби» вона грала «різну себе».

На початку 1980-х років відкрився ще один талант Людмили Марківни. Вийшли друком її мемуари «Моє доросле дитинство», потім з’явилася і стала ще популярнішою книга «Аплодисменти».

У 1983 році відома кіноактриса отримала звання народної артистки СРСР. Окрім фільмів з її участю, великий попит мали платівки з виконуваними нею піснями. Вона була постійною учасницею найпрестижніших «вогників», прийомів, церемоній. 1990-ті роки принесли нові ролі, нові пісні, кліпи, гастролі, сміливі експерименти, компакт-диски, фотосесії. Були і театральні постановки. У 2009 році на екрани вийшов фільм «Строкаті сутінки», режисером якого була Л. Гурченко (спільно з Д. Коробкіним). Вона також написала до нього музику, виконала кілька пісень і зіграла в ньому свою останню, 96-ту за рахунком роль.

У 2011 році Людмила Марківна знялася в кліпі на пісню Земфіри «Хочеш?». Актриса співала пісню, а поряд танцювали її партнери по фільмах, що вже пішли з життя, – Андрій Миронов, Юрій Нікулін, Олександр Абдулов, Олег Янковський. Через місяць Людмили Гурченко не стало – 30 березня 2011 року актриса померла в Москві.

Жванецький Михайло Михайлович

(народився у 1934 р.)

Письменник-сатирик, виконавець своїх творів, народний артист України, президент Всесвітнього клубу одеситів

Михайло Жванецький народився 6 березня 1934 року в Одесі в родині лікарів. Ранні роки його пройшли в м. Томашполі Вінницької області, де батько був головлікарем лікарні. Коли почалася війна, батько пішов на фронт, а Мишко разом з матір’ю відправився в евакуацію до далекого Ташкента. Тут мама майбутнього письменника почала завідувати медпунктом у ремісничому училищі, а сам він пішов до школи. У 1943 році батько Михайла був поранений і приїхав до Ташкента.

Після Перемоги Жванецькі в 1945 році повернулися до Одеси. Закінчивши школу, Михайло поступив в Одеський інститут інженерів морського флоту на факультет механізації портів. У житті меткого, веселого хлопчини настав абсолютно новий етап. Жванецький цілком успішно поєднував вивчення премудрощів професії з написанням сатиричних скетчів і монологів для студентських естрадних спектаклів і сам брав у них активну участь, виконуючи свої ж твори.

Червоний диплом давав Михайлу право вибору місця роботи. І хоча юнака дуже тягнуло до Ленінграда, йому довелося через сімейні обставини залишитися в Одесі і влаштуватися в порт на посаду механіка ремонтно-будівельної контори. Незважаючи на роботу, яка забирала багато сил, Жванецький ще ухитрявся писати естрадні програми для знаменитого тоді в Одесі студентського театру «Парнас». Тоді ж він встиг і вперше одружитися. Шлюб виявився невдалим: молоді люди швидко зрозуміли, що абсолютно не підходять одне одному. Загалом, Михайло прийшов до висновку, що так жити далі не можна; кинув родину і Одесу, виїхав до Ленінграда. До Аркадія Райкіна.

«Абсолютно незрозуміло – чому до Райкіна. Райкін що, кликав? Не кликав. Запрошував? Не запрошував. Як це так: знятися і поїхати?» – Михайло Михайлович дотепер ставить собі ці питання. Очевидно, це була доля. Так або інакше, але декілька років Жванецький «сидів» без грошей і житла в Ленінграді «в спробах продати один твір, потім другий», поки в 1963 році Райкін не запросив його в свій театр на посаду завідувача літературною частиною. Протягом кількох років Михайло Михайлович написав багато монологів, широко відомих у виконанні Аркадія Ісааковича: «У грецькому залі», «Дефіцит», «Авас – доцент тупий» та інші.

У 1970 році Михайло разом з давніми одеськими приятелями Р. Карцевим і В. Ільченком, які також працювали в театрі Райкіна, повернувся до Одеси і створив при філармонії Театр мініатюр. Спектаклі Жванецького, сповнені іскрометних жартів – «Як пройти на Дерибасівську», «Зустрілися і розбіглися», «Щиро ваш», – незабаром набули широкої популярності. З того часу почалася його слава. У 1978 році він був прийнятий до Спілки письменників, а в театрі «Ермітаж» з його окремих мініатюр були створені цілі спектаклі «Коли ми відпочивали» (1980), «Вибрані мініатюри» (1982), «Браво, сатира» (1987).

У 1983 році Жванецький переїхав до Москви, а через п’ять років заснував Московський театр мініатюр, художнім керівником якого він є і дотепер. На основі його монологів і зарисовок були поставлені спектаклі «Пташиний політ» (1988), «Вибране» (1988), «Політичне кабаре» (1989), «Моя Одеса» (1994), «Бенефіс» (1995) та інші.

У 2012 році Михайлу Михайловичу виповнилося сімдесят вісім. Незважаючиь на вік, він як і раніше багато працює, активно пише і виступає зі своїми творами. До речі, як він пише? Чи немає в цьому якогось секрету? Це питання хвилює багатьох. Жванецький завжди готується до цього серйозно, закриває двері, зашторює вікна, вмикає настільну лампу і… пише.

Ось і весь секрет. Просто Жванецький – геніальний, тому він так і пише.

Своїми головними якостями письменник вважає уміння відчувати людину і талант. Роздумуючи про природу таланту, він вважає, що це «щось від Бога. Людині він непідвладний, а отже, нею не контрольований. Я інколи сам дивуюся, як це таке написав».

Ротару Софія Михайлівна

(народилася 1947 р.)

Відома співачка, виконавиця більше 400 пісень, багато з яких стали класикою української естради

7 серпня 1947 року в молдавському селі Маршанці Чернівецької області в родині Михайла Федоровича і Олександри Іванівни Ротару народилася друга дочка. Чим дорослішою дівчинка ставала, тим більше її тягло до музики. Незабаром вона почала співати в художній самодіяльності і пішла в музичну школу. І тому після закінчення десяти класів вибір Софія вже зробила свідомо: вирішила поступати в Чернівецьке музичне училище. Закінчила вона його в 1968 році і відразу ж подала документи на заочний факультет Кишинівського інституту мистецтв ім. Музическу. А поки що працювала тут же, в училищі, викладачем сольфеджіо і теорії музики, виступала на конкурсах і оглядах.

У 1968 році свій день народження Софія зустрічала на IX Всесвітньому фестивалі