Макуха - Дмитро Чобіт

Як утрясаються бютівські проблеми, розповів депутат від Блоку Литвина Сергій Гриневецький — в обмін за посаду віце-спікера він мав голосувати так, як БЮТ, про подібне заявив і депутат Олег Зарубінський. «Переговори про підтримку більшості ведуться практично з усіма депутатами блоку», — стверджував і заступник фракції Блоку Литвина Ігор Шаров. Таким і подібними, ще більше витонченими способами здійснювалося переманювання членів інших фракцій, аби перекрити втрати двох депутатів, які вийшли із коаліції та поставили її, а заодно й уряд Ю. Тимошенко, перед великими проблемами. Робота із депутатами фракції Блоку Литвина йшла паралельно із блокуванням трибуни.

Події у парламенті Ю. Тимошенко оцінила досить точно. «В парламенті не криза, в парламенті — істерія», — сказала вона у прямому ефірі програми ТСН телеканалу «1+1» 29 червня 2008 р. Шкода, що не уточнила: цю істерію вона ж і породила.

Ось так виглядала насправді ситуація із черговим блокуванням бютівцями роботи парламенту 19 і 20 червня 2008 р. Однак керівництво БЮТ про справжні причини своїх дій відкрито та публічно не говорило. Чому?

Дії фракції БЮТ у Верховній Раді просто не могли відбутися без відома і вказівки Ю. Тимошенко або її правої руки — О. Турчинова. Тому вкрай дивовижно читати у пресі такий вислів Прем'єр-міністра України: «Країна втомилася від політичних провокацій і авантюр. Вона хоче нормальної роботи парламенту». Цими дуже правильними і влучними словами Юлія Володимирівна висловила вдаване обурення протистоянням у парламенті, їх вона сказала 23 червня 2008 р., тобто на п'ятий день після того, як фракція її імені влаштувала в українському парламенті свою чергову дводенну провокацію, авантюру та бедлам.

Докладний і прискіпливий аналіз дій Ю. Тимошенко та її оточення вражає: з трибуни і для преси декларують одне, чинять зовсім протилежне, а думають про щось інше. Тобто діють за класичним принципом стародавніх юдейських фарисеїв, тому й не дивно, що фарисейство стало стрижнем усієї їхньої діяльності.

25 травня 2008 р. у Києві відбулися дострокові вибори міського голови і депутатів міської ради. Ініціатива у їхньому проведенні виходила від Ю. Тимошенко та її оточення. А передувала виборам ціла історія.

Найголовнішою посадовою особою у Києві є міський голова, якого громада обирає прямим голосуванням. Голова очолює представницьку і виконавчу владу столиці, тобто наділений дуже великими повноваженнями, які поступаються хіба що повноваженням прем'єр-міністра. І це не порожні слова. Адже в Києві виробляється значна частина ВВП усієї країни, третина Державного бюджету України теж формується саме тут. Крім великого економічного важеля, столиця є центром формування суспільно-політичного клімату України, тут розміщені редакції майже всіх загальнонаціональних телеканалів та провідних періодичних видань, керівні органи творчих спілок, політичних партій, громадських організацій тощо.

Крім політичних завдань, київська влада може вирішувати чимало проблем, що стосуються розвитку бізнесу, надання земельних ділянок, забудови територій, здійснення окремих проектів. Фінансові ресурси Києва не йдуть у жодне порівняння із можливостями будь-якого міста України, навіть Харкова, Донецька і Дніпропетровська, разом узятих.

Тій політичній силі, якій вдасться встановити контроль над Києвом, значно легше буде поширити свій вплив і на решту України. Особливо це стосується виборів — парламентських і Президента України. Слово Києва тут може стати вирішальним. Це добре розуміють усі, особливо лідери політичних сил та політтехнологи. Встановлення контролю над Києвом, безумовно, є першим етапом підкорення України. Саме крізь таку призму і дивляться на українську столицю Ю. Тимошенко та її оточення.

Невпинно декларуючи відстороненість від майбутніх виборів Президента України, Ю. Тимошенка робила все навпаки своїм деклараціям та ретельно і планомірно готувалася до президентської гонки. Серед першочергових заходів було розроблено план заміни небажаних голів у столиці і восьми обласних центрах України. Першим у списку стояв Київ, другим — Харків. Але цей план виник не одразу — у нього своя історія.

На виборах 2006 р. у рядах БЮТ не знайшлося прохідного кандидата на посаду мера Києва. Столицею дуже хотів керувати Михайло Бродськии, який тоді став третьою за впливовістю після Ю. Тимошенко й О. Турчинова особою у БЮТ. Аби дорватися до важелів управління Києвом, М. Бродський навіть відмовився від прохідного місця у списку БЮТ на виборах народних депутатів України і зосередився на Київраді.

Задум був такий: БЮТ здобуває більшість місць у Київраді і пропонує міському голові на посаду секретаря ради, тобто другої за важливістю посади у столиці, керівника своєї фракції Михайла Бродського. Через деякий час мера скомпрометують (цим мистецтвом бютівці оволоділи досконало) і змусять подати у відставку або усунуть його від посади через висловлення недовіри. У такому випадку влада у столиці переходить до секретаря ради аж до нових виборів. А їх проведуть тоді, коли матимуть повну впевненість у перемозі свого ставленика.

Для реалізації цього плану тодішнього мера Олександра Омельченка почали брутально дискредитувати ще задовго до виборчої кампанії — його розглядали потенційним переможцем. Але несподівано мером Києва обрали Л. Черновецького. Бютівським вождям довелося спішно вносити корективи.

Користуючись тим, що більшість у Київраді на виборах 2006 р. здобув БЮТ — 41 із 120 місць, Ю. Тимошенко спочатку пробувала домовитися із Л. Черновецьким тихо і спокійно. У замін за підтримку Л. Черновецькому пропонували у секретарі ради М. Бродського, але він не погодився на цю одіозну особу, тоді запропонували Миколу Томенка. Поки розглядали цю