На землі кленового листу - Левко Лук'яненко

Розділ XIII

ПЕРЕД ВІД’ЇЗДОМ

Значні ускладнення в роботі нашого посольства, так само, мабуть, як і в інших посольствах України, виникали тоді, коли три перші особи держави: Президент, Голова Верховної Ради і прем’єр-міністр України виступали публічно з одного й того ж питання, висловлюючи абсолютно несумісні поміж собою думки. Особливо гостро ця проблема постала наприкінці літа — початку осені 1993 року, коли весь світ хвилювало питання щодо нашої ядерної зброї.

Тоді Президент схилявся до відмови від цієї зброї, Кабінет Міністрів рішуче виступав за ядерне роззброєння і навіть через МЗС оприлюднював запевнення наших закордонних партнерів у неминучості приєднання України до Угоди про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ) як неядерної держави. Натомість Голова Верховної Ради обстоював позиції збереження ядерного статусу України.

Аналогічні ситуації виникали і навколо інших проблем, зокрема щодо перспектив приєднання України до Економічного Союзу СНД.

За таких умов посольству дуже важко було давати офіційні роз’яснення позиції України. Доводилося часом докладати багато фантазії, щоб сказати так, аби не сказати нічого по суті.

6 вересня 1993 року уряд Кучми пішов у відставку.

Обміркувавши капітуляцію в Криму — угоду Кравчука ділити Чорноморський флот навпіл, розпуск Верховної Ради і призначення на березень 1994 року нових виборів, відставку уряду Кучми, капітуляцію перед Заходом і згоду на знищення ядерної зброї, активізацію комуністичних антиукраїнських елементів та дедалі більшу загрозу незалежності, я вирішив повертатися в Україну — і з черговою дипломатичною поштою відправив заяву Президентові про відставку.

Припускаючи, що мої наступники в посольстві будуть не такі ощадливі й дбайливі, як я, збільшив тиск на керівництво КУКу, аби воно швидше погодилося на купівлю житлового будинку для посольства. На рахунку КУКівського Фонду амбасади було півмільйона доларів. Я не хотів, щоб їх використали на різні поточні потреби. Мені хотілося купити на них житловий будинок для посольства.

Десь у середині вересня КУК ухвалив рішення купити будинок. Ухвалу з Вінніпега надіслали до Оттави. Посольство запросило агента з продажу нерухомостей, він знайшов кілька будинків на вибір, і тут виникла цікава притичина. У будинках мешкали пожильці, і власники не мали права виселити їх до закінчення договору найму житлового приміщення. Виселяти не можна також у холодну пору року тощо — чисто тобі наче в колишньому Радянському Союзі!

Від посольства вести справу купівлі я уповноважив радника-посланника Андрія Веселовського і наказав всіляко прискорювати купівлю. Це було нелегко через неможливість примусового виселення пожильців. До виїзду з Канади залишалося півтора місяця. Хотілося встигнути оформити угоду, проте надія на успіх дедалі зменшувалася.

Розмова з послом Ватикану

13 вересня зустрівся з послом Ватикану Карлом Курісом. Під час бесіди торкнулися відродження християнської моралі та боротьби національно-демократичних сил супроти безбожного комунізму в період підготовки до виборів нового складу українського парламенту.

Пан Куріс, ясна річ, був за відродження християнства в Україні. Багато хто хотів навернути спустошені атеїзмом українські душі до своєї віри. Польські католики також цього прагнули. І намагаються розширювати свою місіонерську діяльність із західних регіонів до східних меж України. Папа Римський (поляк Войтило) заохочував польських католиків посуватися на схід від Збруча і водночас заборонив українським греко-католикам іти за Збруч. Як шановний посол Ватикану пояснить таку антиукраїнську спрямованість настанов Папи Римського? Прямої відповіді я не почув.

Тоді запитав Карла Куріса: що важливіше — виконання папської настанови чи християнізація атеїстів?

Посол був вправним дипломатом і майстерно обминув пастку у той спосіб, що дуже розлого розповів, про тисячолітній досвід католицької церкви в наверненні різних язичників на всіх континентах землі до своєї віри, додавши, що видима суперечність може бути усунута в практичних діях на місцях через толерантні настанови єпископів.

Я зауважив, що українська греко-католицька церква за обрядом православна і Ватикану підпорядкована лише адміністративно. Духовні отці України наприкінці XVI сторіччя пішли на підпорядкування Ватикану з метою послаблення впливу промосковського константинопольського патріархату, що в умовах турецького гніту шукав собі підтримки московського духівництва за рахунок України.

Хоча православний обряд у греко-католицькій церкві і зазнав деякого впливу з боку католицизму, цих змін прості парафіяни практично не помічають. Тому ідея об’єднання греко-католиків, автокефалістів і православних зустрічає широку підтримку, і коли б не московська агентура, це об’єднання можна було здійснити впродовж якихось десяти років і створити єдину помісну християнську церкву.

— Як ваша екселенція, — запитав я, — дивиться на перспективу об’єднання трьох церков у одну християнську церкву?

— Важливо побороти в людських душах безбожжя, бо воно вбиває в людині совість і робить взаємини між людьми вкрай прагматичними, грубими, егоїстичними. Зникає теплота у взаєминах між людьми. В атеїстичному суспільстві діти не шанують своїх батьків, молодші не шанують старших, живі не шанують мертвих, і могил прадідів не доглядають самі, а перекладають цей обов’язок на державу, навіть більше — не вважають за свій обов’язок знати і пам’ятати своїх пращурів далі від живих діда й баби. Хто був прадід і прабаба, вони не знають. Такий розрив між поколіннями духовно збіднює живі покоління. Таким було ваше українське комуністичне суспільство. Поширення християнства у будь-якій формі — це вже великий плюс.

— В Україну вже завезено мільйон примірників біблій. Святе Письмо стало доступне кожному. Проте в нас зовсім немає інших книжок — художньої літератури релігійно-духовного змісту, приміром, таких повістей, які писав Ван Дайк.

Біблія звертається до розуму людини, проте розум за своїми властивостями критичний, і біблійний текст не кожного переконає, бо й не кожен захоче прив’язувати своє духовне коріння до