«Привид» не може втекти - Едуард Ісаакович Ростовцев

би обдумати і здійснити такий масштабний злочин. Убивця, садист, провокатор — він за своєю суттю досить примітивний. Крім чорнової роботи, його вистачало хіба що на те, щоб рядитися під Савицького та залякувати таких покидьків, як Чухно і Палій. До того ж він не тутешній, жив напівлегально, а той, хто керував цією справою, довгі роки сидів у Сосновському чи принаймні час од часу приїздив сюди.

— Кого ви підозрюєте?

— «Привида», — стримано мовив Лежнєв.

Наталя не допитувалася, — Лежнєв надто відверто ухилився од відповіді. І вона спитала про своє особисте:

— Вам передали фотографію Фріснера і… — Наталя проковтнула клубок, який застряг у горлі, —… І моєї мами?

— Так, — кивнув Лежнєв, — фотографію і негатив. Коли Кравчук розповів, що воли намагалися шантажувати вас цією фотографією, я, чесно кажучи, отетерів. Для мене це була несподіванка. Хоча при першій зустрічі з вами мені здалося, що ви схожі на Фріснера. Та потім я якось забув про це. А може, просто не міг припустити, що ви…

— Донька Фріснера? — перебила його Наталя.

— Донька Ірини і Оскара.

— Ви його знали?

— Він був моїм товаришем.

Наталя зупинилася, провела рукою по обличчю, потім гірко всміхнулася.

— Я й забула, що він з місцевих. Якщо не помиляюся, навіть учився в одній школі з Бадюком і Куліничем.

— Вони були друзями дитинства. Я зустрівся з ним значно пізніше — в сорок третьому.

Наталя знову зупинилася.

— Вибачте, Василю Тимофійовичу, але, мабуть, я недочула… Ви сказали, що він був вашим товаришем?

— Так.

— Ви кажете про штурмбанфюрера Фріснера?!

Лежнєв здивовано глянув на неї.

— Я кажу про радянського розвідника Оскара Фріснера — вашого батька. Невже мама нічого не розповідала вам?

РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМИЙ

Велика стрілка настінного годинника в кабінеті криміналістики встигла двічі обійти циферблат, а Лежнєв усе розповідав. Власне, це була не просто розповідь — спогади очевидця. Багато чого з того, про що він говорив, будило не тільки його пам’ять, але й почуття. Мабуть, саме тому він раз по раз забігав наперед, робив відступи.

— Я вважав, що Оскар поводиться необачно… У двадцять вісім років здається, що тебе вже навчило життя. Та тільки в зрілому віці починаєш розуміти, що будь-який індивідуальний досвід — обмежений. Що б ти не бачив, через що б не пройшов — не вважай, що бачив, а тим більше зрозумів усе. А як часто люди, покладаючись тільки на свій власний досвід, намагаються судити інших. «Ти зробив це не так, як я, вчинив інакше — значить, вчинив неправильно». Така філософія тепер мене дратує…

Він устав і вже в котрий раз пройшовся по кімнаті, засвітив горішні люмінесцентні лампи, потушив настільну.

— А раніше? — спитала Наталя, боячись, що він обірве розповідь або закінчить її скоромовкою.

— Раніше я буїв надто самовпевнений, — усміхнувся Лежнєв. — Гадав, що маю право повчати мало не всіх і кожного.

Він закурив, одчинив вікно і вів далі:

— Побачившись з Оскаром, його безпосередній начальник — полковник Собченко повернувся до Москви, а мені доручив дбати про його безпеку. То було нелегке завдання. Хто такий Фріснер, знали тільки лічені люди. Для всіх він був особливо уповноважений штабу рейхсфюрера СС. Чи треба казати, що в багатьох партизанів свербіли руки. Ми з Дроботом робили все що могли, аби остудити гарячі голови. Та, повторюю, це було нелегко. Саме така була обстановка, коли я вирішив втрутитись у стосунки Оскара й Ірини. Не пригадую чому, але я вважав, що вона зв’язує його. А його почуття до неї просто налякало мене. Закоханий розвідник! Це не вкладалося в моїй свідомості, суперечило моєму досвідові. Зрозумійте мене правильно — я ніколи не був аскетом, а тим більше ханжею. Я був уже одружений і любив свою дружину. Та щоразу, вирушаючи на завдання, лишав її там — у іншому своєму житті — в звичайній для того часу московській комунальній квартирі. Моя дружина довію не знала, що я літаю у ворожий тил. І не тому, що я не довіряв їй — жінці не треба було про те знати. А я ж був не бозна-який розвідник — так, виконував окремі завдання. Оскар, здавалося мені, був титаном розвідки. І раптом — жінка. У найважчий, у найнебезпечніший період його роботи, коли довелося балансувати, як то кажуть, на лезі бритви, доля звела його з Іриною. Певна річ, вона врятувала йото, та це ще, нічого не означало. Так принаймні здавалося мені тоді. Якби й вона була професійна розвідниця, але ж вона не мала навіть поняття про найелементарніші правила розвідувальної роботи… Не знаю, навіщо я вам пояснюю це. Мабуть, хочу виправдатися. Людській натурі властиво судити інших суворіше, ніж себе. Своїм помилкам ми найшвидше знаходимо виправдання…

Він усміхнувся, пройшовся по кімнаті. Наталя стежила за ним наче заворожена. Вона й не думала судити Лежнєва. Тільки хотіла більше узнати про свого батька…

— Звісно, Ірина Дмитрівна повинна була покинути особняк, — вів далі Лежнєв. — І я мав сказати їй про це. Але ж і сказати можна по-різному. А я, намагаючись переконати її, зіграв на тому, на чому не можна грати: апелював до її почуттів. До почуттів, які засуджував, вважаючи їх недоречними. І вона дала слово порвати з Оскаром. Не знаю, як це було, та невдовзі після нашої розмови Ірина влаштувалася в місті на квартирі. Кілька разів Оскар зустрічався з нею. А потім одного разу в пориві відвертості сказав мені, що Ірина стала іншою. Сказав з гіркотою і болем… Вона дотримала даного мені слова. Але тільки тепер, через двадцять п’ять років, я зрозумів, якою цілою вона заплатила за це…

Постукавши, до кабінету зайшов Винник. Лежнєв обірвав розповідь, узяв документи, принесені Винником, переглянув їх, задоволено кивнув.

— Так ми й передбачали, — усміхнувся вія. — Наталю Сергіївно, погляньте, вам це теж цікаво. Ми дали на