Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен
А коли він говорив про життя людей на землі та їхні вчинки — навіть про найвеличніші та найблагородніші вчинки, — ми завжди в глибині душі відчували якийсь сором, бо усім своїм виглядом він показував, що і самі люди, і їхні діла — дрібниці, не варті уваги. Можна було подумати, що йдеться про мух. Одного разу він навіть сказав, що хоч люди тупі, темні, чванькуваті, хворобливі, слабкі, підлі, жалюгідні і взагалі нікчемний набрід, вони певною мірою цікавлять його. Отак і сказав, звичайнісіньким тоном, не дратуючись, ніби мова йшла про цеглу, гній, про щось незначне та бездушне. Мабуть, він не хотів нас образити, але я подумки відзначив, що в нього не дуже добрі манери.
— Манери! — мовив він. — Я просто кажу правду, а правда — це і є добрі манери. Манери — це вигадка. От і за?мок готовий. Чи він вам подобається?
Хіба міг він кому-небудь не сподобатися! Він просто тішив око, такий був стрункий, гарний, дивовижно довершений у всіх своїх деталях, аж до маленьких прапорців, що майоріли на вежах. Сатана сказав, що тепер треба поставити на мури артилерію, розмістити воїнів з алебардами і вишикувати кавалерію. Варто було подивитися на наших людей і коней! Вони нікуди не годились, адже ми не вміли ліпити. Сатана сказав, що він нічого гіршого не бачив. Коли він оживив їх своїм дотиком, на них не можна було дивитися без сміху. Ноги в солдатів були неоднакової довжини, вони хиталися, мов п’яні, незграбно розмахували руками, загрожуючи життю всіх довкола, і врешті попадали на землю і лежали, безпорадна брикаючи ногами. Ми всі сміялися, хоч картина була прикра. Ми зарядили гармати землею, щоб салютувати, але вони були теж недоладно зроблені, покривлені, і від першого ж пострілу вибухнули. Кілька гарматників загинули, а решта покалічилися. Сатана мовив, що коли ми хочемо, він влаштує зараз бурю і землетрус, але нам слід відступити у безпечне місце. Ми хотіли покликати з собою і маленьких людей, однак він велів не турбуватися про них, вони нікому не потрібні, а якщо колись і знадобляться, ми зробимо інших.
Невеличка грозова хмара чорною тінню нависла над замком, замиготіли мініатюрні блискавиці, почулися перекоти грому, задвигтіла земля, зашумів, засвистів вітер, ринув дощ, і маленькі люди кинулися в замок шукати притулку. Хмара дедалі чорнішала, за нею майже не видно було замку. Раз у раз спалахували блискавки, влучали у замок, і він зайнявся. Люте червоне полум’я вихлюпнуло з нього, пробилося крізь хмару, і маленький народець з криками висипав на подвір’я. Але Сатана змів їх рукою назад, не зважаючи на наші просьби, сльози та благання. Аж тут серед виття вітру й гуркоту грому пролунав вибух — у повітря злетів пороховий льох, земля розсунулася, зруйнований замок провалився в безодню, яка, проковтнувши його разом з усіма безневинними жертвами, зімкнулася знову. З п’яти сотень нещасних створінь не врятувався ніхто. Серця нам краялися від болю, ми не могли втримати сліз.
— Не плачте, — сказав Сатана, — вони нічого не варті.
— Таж вони потраплять до пекла!
— Ат, пусте. Ми можемо таких зробити скільки завгодно.
Дарма було й пробувати розчулити його. Очевидно, він зовсім не знав, що таке жалість, і не міг нас зрозуміти. Він був у чудовому гуморі, такий радісний, ніби влаштував весілля, а не страхітливе побоїще. Йому хотілося, щоб і в нас був гарний настрій, і він, звичайно, домігся цього, застосувавши свої чари. Це не коштувало йому особливих зусиль, він робив з нами що хотів. Незабаром ми вже пустилися в танок на свіжій могилі, а він пригравав нам на дивному солодкозвучному інструменті, якого витяг з кишені. Такої музики не почуєш ніде, хіба що на небесах, і саме звідти, як Сатана сказав, він і приніс її. Ми божеволіли від насолоди, не могли відірвати від нього очей, тяглися до нього серцем, і в наших поглядах відбивалося німе поклоніння. І танок він теж приніс з небес, і ми відчували від нього райське блаженство.
Невдовзі Сатана сказав, що мусить іти у якійсь справі. Сама думка про неминучу розлуку здалася нам нестерпною, і ми, пригорнувшись до нього, благали не покидати нас. Наші благання обрадували його, він погодився ще трохи побути з нами і запропонував нам сісти й погомоніти. Він сказав, що хоч Сатана його справжнє ім’я, знаємо його тільки ми, а для сторонніх він собі вибрав інше, звичайне людське ім’я — Філіп Траум.
Надто буденне та просте ім’я для такої істоти, як він! Але раз Сатана так вирішив, ми не стали заперечувати. Його слово було для нас законом.
Цього дня ми набачилися чудес, і я вже уявляв собі, як приємно буде розповідати про все вдома. Однак Сатана, вгадавши мої думки, сказав:
— Ні, про цю пригоду знатимемо лише ми четверо. А втім, якщо вам так уже кортить, спробуйте розповісти, але я подбаю, щоб ваші язики не виказали таємниці.
Прикро, але що вдієш? І ми лише раз чи два нишком зітхнули. Ми залюбки розмовляли собі далі, а Сатана, як і доти, читав наші думки й відповідав на них. Мені ця його здібність здавалася найчудеснішою з-поміж усіх інших, але він урвав мої міркування такими словами:
— Ні, це було б чудесним для тебе, для мене ж тут нічого чудесного немає. Мої можливості не обмежені, як ваші. Я не підвладний умовам людського існування. Я вмію визначати й можу розуміти людські вади, бо вивчив їх, але сам їх не маю. Моє тіло уявне, хоч ви і відчуваєте його на дотик. Мій одяг також уявний. Я — дух. Та ось іде отець Пітер.
Ми огледілися — нікого не було.
— Його ще не видно, проте незабаром ви його побачите.
— Ти його знаєш, Сатано?
— Ні.
— Поговори з ним, будь ласка, коли він підійде. Він освічений, розумний, не те що ми. Йому буде приємно побалакати з тобою. Будь ласка!
— Іншим разом, не тепер. Мені вже треба йти. Ось і він — бачите? Сидіть тихенько і ні пари з вуст.
Ми
