Твори в двох томах. Том 2 - Марк Твен
— Про це, власне, я й хотів попросити вас. Та ось він!
А ми й не помітили гаманця, хоч він лежав просто перед нами, там, де стояв Сатана, коли почав танути, — якщо, звісно, все це нам не примарилось. Отець Пітер підняв гаманець, на обличчі в нього відбився подив.
— Гаманець мій, але те, що в ньому, — не моє. Мій був майже порожній, а цей — повний; мій був легкий, а цей — важкий.
Отець Пітер розщіпнув гаманець — він був напхом напханий золотими монетами. Отець Пітер дав нам досхочу наглядітись, і ми дивилися, широко розкривши очі, — ще б пак, зроду не бачили стільки грошей воднораз. Ми розтулили роти, щоб сказати: «Це зробив Сатана!» — але з них не вилетіло ні звуку. Бачите, он воно як! Ми не могли сказати того, чого не хотів Сатана. Він же попереджав нас!
— То ваша робота, хлопчики?
Ми втрьох зареготали. Отець Пітер і собі засміявся, збагнувши всю безглуздість свого запитання.
— Хто ще тут був?
Ми знову розкрили роти, щоб відповісти, але затнулися. Якби ми сказали «Нікого», то збрехали б, а доречної відповіді знайти не могли. Раптом мене осяяла думка, і я сказав:
— Тут не було жодної людини.
— Це так, — підтвердили хлопці й закрили роти.
— Ні, не так, — заперечив отець Пітер і суворо подивився на нас. — Я недавно проходив отут і справді нікого не бачив, але що з того? Відтоді хтось тут побував. Та особа, звичайно, могла прийти раніше за вас, і я не хочу сказати, що ви бачили її, однак я певен — тут хтось пройшов. Ну, кажіть чесно, ви когось бачили?
— Жодної людини!
— Ну годі. Тепер я знаю: ви кажете правду.
Він сів навпочіпки й заходився лічити гроші просто на стежці. Ми опустилися поруч навколішки й завзято допомагали йому, вкладаючи монети в невеликі купки.
— Тисяча сто з лишком дукатів! — мовив отець Пітер. — О боже! Якби ж то були мої гроші… адже вони мені так потрібні! — Голос його ввірвався, вуста затремтіли.
— Це ваші гроші, панотче! — закричали ми всі разом. — До останнього гелера!
— Ні… не мої. Мої лише чотири дукати, а решта…
Бідолашний старий поринув у роздуми, зовсім забувшись, гладив монетки, які тримав у руках. Він так і сидів навпочіпки, а сива голова була неприкрита. Жаль брав дивитися на нього!
— Ні, — мовив він, прийшовши до тями. — Гроші не мої. Я не можу нічого пояснити. Думаю, це витівка якогось ворога… Чого доброго, навіть пастка.
Ніколаус сказав:
— Отче Пітере, адже у вас і в Маргет немає ворогів у нашому селі, крім астролога. А коли б і знайшовся який недоброзичливець, то навряд чи він викинув би тисячу дукатів лише для того, щоб зле пожартувати з вас. Ну скажіть, хіба не так?
Отець Пітер не міг не погодитися з цим міркуванням і трохи заспокоївся.
— А все-таки не мої це гроші, розумієте, не мої, хай там хоч як.
Але тон у нього був нерішучий, він би зовсім не засмутився, а, навпаки, зрадів, якби ми заперечили.
— Гроші ваші, отче Пітере, ми всі засвідчуємо. Правда ж, хлопці?
— Аякже! Засвідчимо перед будь-ким!
— Хай вас бог благословить, ви мене майже переконали, так, майже переконали. Коли б мені сотню дукатів з цих грошей! Саме на таку суму я заставив будинок, і якщо ми завтра не виплатимо боргу, то не матимемо притулку, де б могли прихилити голову. А в нас усього-на-всього чотири дукати…
— Гроші ваші, всі, до останньої монети! Візьміть їх собі. Ручаємося, що все по-чесному. Правда ж, Теодоре? Правда, Сеппі?
— Так! — підтвердили ми, і Ніколаус запхав гроші у старенький потертий гаманець отця Пітера і сунув йому в руку. Отець Пітер сказав, що візьме звідти тільки двісті дукатів, бо його будинок — надійне забезпечення тієї суми, а решту віддасть на проценти, поки знайдеться справжній власник. Нас же він попросив підписати папір, де пояснюється, звідки в отця Пітера взялися гроші. Папір той для всіх жителів села буде доказом, що отець Пітер не вдавався ні до яких крутійств, аби врятуватися від своєї біди.
Розділ 4
Наступного дня тільки й мови було про те, що отець Пітер сплатив борг Соломонові Айзексу, а решту грошей поклав на проценти. Відбулися також інші приємні для отця Пітера зміни: багато односельців приходили поздоровити його, кілька колишніх друзів, які охололи були до нього, знову стали люб’язними та приязними, а на завершення всього Маргет запросили на вечірку.
Отець Пітер не робив зі своєї історії ніякої таємниці. Він докладно розповів, як усе сталось, і сказав, що може цьому знайти лише одне пояснення: у його долю втрутилася рука Провидіння.
Були такі, що кивали головою, а проміж себе гомоніли: тут, мовляв, швидше видно руку сатани; і справді, ці прості люди виявили неабияку проникливість. Інші лукаво кружляли довкола і всякими хитрощами намагалися витягти з нас «щиру правду», божилися, що нікому не скажуть, що їм просто цікаво, адже подія така незвичайна. Вони навіть хотіли купити в нас таємницю, обіцяли гроші, і, якби нам спала на думку якась правдоподібна небилиця… але ні, нам забракло вигадки й довелося, хоч як шкода, відмовитися від такої нагоди.
Цю таємницю зберігати нам було досить легко, а от друга, велика та чудова, пекла нам душу. Їй дуже хотілося вирватись назовні, а нам дуже хотілося випустити її на волю і здивувати людей. Але нам доводилося зберігати нашу таємницю; власне кажучи, вона сама себе зберігала. Все було так, як нам сказав Сатана. Щодня ми ходили до лісу, щоб побути втрьох і поговорити про Сатану, бо ми лише про нього й думали, тільки він нас цікавив. День і ніч ми чекали його, сподівалися, що він прийде; і що далі, то нетерплячіші ми ставали. Ми збайдужіли до товаришів, нас більше не вабили їхні ігри та забави. Куди їм до Сатани! Вони здавалися нам нудними, а їхні справи дріб’язковими порівняно з пригодами Сатани у стародавніх часах та на різних сузір’ях, порівняно з його чудесами, таємничими перетвореннями, зникненнями та іншими дивами.
Протягом першого дня нас дуже непокоїла одна думка, і ми раз у раз під різними приводами прибігали до отця Пітера пересвідчитися, чи все гаразд. Нас турбувало золото. Ми боялися, що монети розсиплються, перетворившись на порох, як і належить зачарованим грошам. Якщо тільки… Але нічого такого не сталося. Настав вечір, а все було гаразд, і