Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
— Від моєї хвороби ліків немає.
— Звідки в тебе ця депресія? Адже все складається не так уже й погано.
— Ти так гадаєш?
— А що? Провернемо справу з друкарнею, і Флоріда наша! Тільки треба вибити з Керка більше грошей!
— Не в грошах щастя…
— Так говорять лише ті, у кого вони є. Щастя! А що воно таке? Хто знає, як воно виглядає? Одна моя подруга казала: коли нема щастя, то нехай будуть хоч гроші! От Бандера це розуміє.
— А до чого тут Бандера?
— Класичний пройдисвіт. Напхав своїм агентам повні кишені фальшивок, а справжню валюту забрав собі…
— А звідки в нього фальшиві?
— Там говорили, що вони друкують їх з матриць Крюгера.
— Значить, у тих ящиках, які Дайн забрав із замку, були матриці… А що ж вирішили експерти?
— Вони не вирішують, любий, вони констатують… Але я тобі скажу, ці пани з проводу таки порядні свині. Клепають один на одного, а відповідати, мабуть, доведеться Керкові.
— Виходить, — промахнувся наш шеф з Бандерою і Лебедем… Тепер він їм за ті долари… кота поганяє… Брудне, смердюче болото… Правду кажуть, що справи розвідки настільки ганебні, що ними можуть займатися тільки джентльмени.
— Тедді, любий, яке тобі до них діло?.. Заспокойся.
— Я потопаю в багні і мушу бути спокійний? Друкарня! Це ж не картки армії спасіння друкувати, а націоналістичну літературу. Вже сьогодні матиму розмову з Іваном Загравою. По телефону назвався письменником, а я не те що не читав, а навіть не чув про такого! Керк рекомендує цього Заграву редактором…
— От і добре. Нехай собі редагує, що там їм треба…
— Еге ж! Хтось писатиме, хтось редагуватиме, а все те на мою совість. >
— Боже, який ти!.. Про що ти говориш? Совість, порядність, честь… Давно забуті слова. Чого вони варті сьогодні? Ти роздивись навколо, глянь, чим живуть люди! Та кожен тягне під себе! Хто стріляє першим, той має щастя! У сильного ніхто не наважиться питати про такі дурниці, як совість…
— Це у вас!
— А в тебе? Не забувай, ти теж віднині й довіку наш!
— Повторюєш слова Керка?
— Ні, любий, це мої слова. — Вона знову пригорнулась до нього. — Ти мужчина, Тедді, тож мусиш навчитися стріляти першим…
— Це не для мене…
— Чому? Ну, зараз ти хворий, але ми вилікуємо тебе… Ти будеш сильний, міцний, і все буде о'кей… Зараз у тебе в голові ще сумбур, але скоро все стане на свої місця…
— Не думав, що ти так добре підкована.
— Ти про що?
— Так, ні про що… — Він поглянув на годинник. За чверть години на Остбангофі з електропоїзда зійде Віктор Гайсвінклер. По телефону він натякав, що везе від Зеппа дорогий подарунок. Що це може бути?
— Ну, гаразд, любий, я швиденько прийму душ, переодягнуся…
— Снідаємо разом, чи в тебе якісь інші плани?
— Тільки з тобою, любий… Тільки з тобою на все життя. — Пат вийшла до сусідньої кімнати.
— Ну, тоді я трохи пройдуся… Посиджу в сквері на Орлеанплаці, перегляну газети. Махни мені з вікна, як будеш готова…
Федір вийшов з кімнати, спустився на перший поверх. Швейцар привітав його поклоном.
— У мене до вас прохання, — звернувся до нього Федір. — Тут до мене має прийти пан Заграва, письменник… Як спитає, попросіть його хвилинку зачекати, я зараз повернуся… Куплю газети…
— Я б міг вам щоранку приносити свіжі газети. Ви лиш скажіть, які… Для мене буде приємно зробити вам невеличку послугу.
— Дякую… Але тоді в мене не буде приводу погуляти на повітрі, — усміхнувся Федір і вийшов з готелю. Орлеанс-плац, облямований зеленою підковою скверу, впритул підступав до Остбангофу. Звідси розходилося кілька автобусних і тролейбусних ліній, але людно тут бувало тільки в години пік, коли трудовий Бергам-Ляйм поспішав до праці або повертався додому. Федір обійшов сквер, перетнув вулицю і опинився на невеличкому п'ятачку, де були кіоски, що торгували газетами і всяким іншим дрібним товаром. За кілька хвилин мала підійти електричка з Нейхаузена. Купив «Мюнхенську ілюстровану газету» і, не розгортаючи, спокійно попрямував до сходів. Минаючи вокзал, вони вели до залізничного перону. Електричка підійшла хвилина в хвилину, і він одразу побачив Гайсвінклера. Молодий, високий, одягнений в довгополий макінтош і світлий фетровий капелюх. Віктор тримав у руці невеличкий пакунок. Швидким кроком пройшов повз Федора і, навіть не глянувши на нього, зник у дверях вокзалу. Крайніченко постояв хвилину, гамуючи хвилювання. Потім повільно рушив до вокзалу. Віктора ніде не було видно. Вже хотів шукати його на привокзальній площі, але раптом побачив посланця від Зеппа перед щитом з розкладом руху поїздів. Вдаючи, що вивчає розклад, Федір зупинився біля Гайсвінклера.
— Зеппа заарештували, — ледве чутно промовив той. — За мною йдуть по п'ятах. Запам'ятайте: шість, два, два, два, п'ять… Це номер боксу, де я залишив планшет з паперами Кьоніга… Шість, два, два, два, п'ять… О, вони вже тут… Не оглядайтесь…
Він зник, не попрощавшись. Федір ще довго стояв, тупо дивлячись на розклад. «Шість, два, два, два, п'ять… Заарештували Зеппа!.. У боксі папери Кьоніга!» Чого-чого, а такого він не чекав… Що ж тепер робити? Діставши з кишені хусточку, він витер лоба і повільно рушив до виходу. У сквері сів на лаву й розгорнув газету. Треба спокійно обдумати ситуацію, в якій опинився. Андрій полетів на рідну землю — це добре! Чи вдасться йому щасливо дістатися до своїх, покаже час… Чекати, коли прийде звістка від Андрія, він не може, треба діяти. Тепер, коли в боксі лежить планшет з паперами Кьоніга,
