Українська література » Пригодницькі книги » Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський

Читаємо онлайн Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
мертвий. Голова йому йшла обертом, його нудило. Здавалося, ще хвилина, і він знепритомніє. Ганьба нависла над ним, наче ніж гільйотини. Гуго, власне, нічим не ризикує, тому й викаблучується перед цими неофітами. Та коли й зараз не буде алмазів, репутація барона Торнау зрівняється з репутацією барона Мюнхгаузена. Тоді йому вже ніколи не піднятися, не вийти на дорогу, якою ходять порядні люди! Весь вік доведеться жити з тавром фальшивомонетника й афериста!

Хорст дивився, як поволі розсуваються заслонки камери, як Гуго з допомогою механічного захвата дістає тигель, ставить його ближче до глядачів, і все те проходило перед ним, наче у сні.

— Тобі недобре, Хорсті? — Юта взяла його за лікоть. — Ходімо звідси. Вийдемо на повітря.

Вони вже дійшли були до дверей, коли раптом уся зала ахнула, ахнула, як один чоловік.

Хорст озирнувся і побачив, що Гуго тримає над головою колбу, в якій тьмяно виблискує кристал алмаза. Хорстові здалося, що він марить, та вже наступної миті, зрозумівши, що сталося чудо, схопив за руку Юту і став продиратися до бар'єра. Тим часом колба опинилася в руках державного експерта пана Вагнера, і він у цілковитій тиші вимовив лише одне слово.

— Алмаз…

Над головами присутніх злетів чи то крик, чи то стогін, вдарився у камінне склепіння стелі й розсипався внизу сотнею захоплених голосів. До Хорста і Юти потяглися руки, їх поздоровляли, бажали успіху, щастя! Зал вирував хвилин десять. Нарешті Гуго, як справжній диригент, вчасно змахнув своєю чарівною паличкою.

— Панове! Нагорі, в залі прийомів, накрито столи! Прошу розділити з нами радість перемоги!


Розділ восьмий
ЗАТЯЖНИЙ СТРИБОК

Андрія розбудили о сьомій. Безсонна ніч давалася взнаки — в голові гуло, тіло затерпло. Він повернувся на бік, хотів урвати ще хоч півхвилини, але отримав такого дошкульного стусана, що одразу підхопився. Над ним стояв Джоні.

— Одягайся! Ідемо до Мюнхена!

— Коли?

— Зараз! — В очах інструктора застрибали іскорки вдоволення.


Коли джип з інструктором і його підопічним видерся на перевал, Джоні віддав кермо Андрієві.

— А ти добре водиш машину! Ферфлюхтер, будеш моїм шофером аж до самого Мюнхена.

Джоні щось говорив, проте Андрій не слухав. Йому згадалася школа, вчителі, друзі. Щось защеміло в грудях, і альпійська дорога, яка плавно спадала до Бад-Ішля, раптом стала схожою на той затінений яворами, рідний шлях до його Калинівки. «Чи скоро вже? Куди і з ким доведеться переправлятися? Що там попереду? Життя чи смерть? Та хоч би що там було, аби швидше!»


Надвечір туман згустився. Важкі фіолетові сутінки притисли його до зеленого, поля, і здавалося, що льотчики, які наближались від всипаних вогнями аеродромних будівель, бредуть через молоко. Троє у льотних комбінезонах голосно перемовлялися між собою і час від часу реготали над жартами високого білявого шеф-пілота. Їм було байдуже, які пасажири чекають на них у літаку. В кабіну пройшли мовчки, навіть не глянувши на тих, що сиділи вздовж борту на дюралевих лавах.

У череві літака темно, проте Андрій знає: навпроти сидять Мара, Бовкун, Лис.

З трьох супутників Андрій знайомий лише з одним Лисом. Хтось не дуже влучно нарік Шпиня цим прізвиськом, йому більше б пасувало називатись Вовком. Бо вдача у цього запроданця вовча. От чого вже не сподівався, то це зустрітися з Грицьком на Фіріхштрассе, 53. Офіційно — гуртожиток Ді Пі, насправді — розвідшкола «Фіріхшуле». Сюди з рук на руки п'яний Джоні після ресторанних мандрів передав Андрія. Новачку показали кімнату й ліжко. Було вже далеко за північ, не запалюючи світла, ліг спати, а коли прокинувся, глянув — на сусідньому лежить Шпинь. Коли б не ці двоє, Бовкун і Мара, зірвався б знову з кулаками. Вчасно стримався. Та, зрештою, ще буде час поквитатися, підвести риску під усіма підлими ділами цього недобитка. Так і хочеться кинути йому у вічі: «А що, Грицю, допомогли тобі твої провідники? Скакав, скакав, як та блоха по собачій шерсті, а бач, таки на зуб псові й ти потрапив!»

З пілотської кабіни вийшов ще один «пасажир» — офіцер «Сі Ай Сі» Ромер. Широкоплечий, з бичачим карком, на м'ясистому обличчі товсті скельця прикривають маленькі злі очі. За три дні знайомства Ромер не зронив і трьох слів. Та й про що йому говорити з ними, все й так ясно. Привіз на аеродром, посадив у літак, зайшов про щось погомоніти з льотчиками, і ось уже командує на мигах, щоб одягали парашути. Повставали, пішли у хвіст літака. Один по одному підходили до Ромера, підставляли руки, відводили в бік ноги, щоб зручніше було застібати на них карабіни цупких брезентових лямок. Андрій підійшов останнім. Ромер споряджав Шпиня. Ненароком їхні погляди зустрілися, і Андрій побачив в переляканих очах Грицька таку пекучу ненависть до себе, що мимоволі подумав: «Ось перший, хто пустить мені кулю в спину».

Заговорили, засперечались між собою могутні мотори. Літак здригнувся, наче бугай, тріпонув дюралевою шкірою. Андрій згадав, що на ньому нема американських зірок, лиш на внутрішній стінці дверей намальовано розкриленого орлана-кондора, емблему ескадрильї, яка обслуговує спецрейси «Сі Ай Сі».

Андрій прикипів до ілюмінатора. Години за дві перетнуть Шумаву, проміряють із заходу на схід Чехословаччину. Добре, якби зійшов місяць, можна було б і внизу щось розгледіти, а так хоч дивись, хоч заплющ очі — темрява. Від Регенсбурга по прямій на схід Брно, а далі… Що буде далі?..

Пригадалось, як напередодні вильоту до них на Фіріхштрассе приїхав Бандера. Говорити почав здалеку. Мовляв, організація українських націоналістів у своїй боротьбі покладається на зовнішні сили, а тому співпрацює з великими державами Заходу. Отримує від них всіляку допомогу, спорядження, зброю, гроші, за що має платити цінною інформацією про військовий потенціал совітської держави, розміщення важливих стратегічних об'єктів на

Відгуки про книгу Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: