Чорний лабіринт. Книга друга - Василь Павлович Січевський
Двері машини з гуркотом відчинилися.
— Вихаді!
Їх. випхали на подвір'я, з усіх боків затиснуте глухими стінами.
— Рукі за спіну! Шагом марш!
Ішли довгим покрученим коридором. Стіни голі, лампочки під стелею ледве блимають, і раптом — навстіж розчинені двері й море яскравого світла. Андрій не одразу розгледів, хто сидить за широким дубовим столом. А коли роздивився, не повірив власним очам: перед ним сиділо троє… американських офіцерів і кілька панів у цивільному. Невже так швидко запросили американських представників? Неймовірно! Чому ж тоді за столом немає радянських офіцерів? А може, ці пани в цивільному… Ні, це не радянські люди… Андрієві знову згадалося клеймо фірми, яка виробляла в Нюрнберзі кузови для тюремних машин. Не підвела його пам'ять, не дала попастися на подвійний гачок американської розвідки, яка влаштувала їм перевірку, переодягнувши у форму радянських солдатів недобитих власівців. Американці не звикли кидати гроші на вітер. До того ж були ще причини, про які не знали навіть ті, хто сидів зараз за столом.
Люди за столом чомусь не здавались Андрієві головними дійовими особами. Все відбувалося, наче у лихому сні. Його не полишало відчуття, що ось зараз прочиняться двері і з'явиться хтось реальний, пожене. Їх на допит, потім посадить у камеру, словом, усе стане на свої місця. Переляканий Грицько Шпинь теж ніяк не міг збагнути, що з ними відбувається. Правда, коли побачив, що пани в цивільному зацікавились новенькими купюрами, його страх подвоївся. Він уже бачив, як офіцер, що назвався представником Інтерполу, роздивлявся вилучені в нього долари. При тій згадці Гриць почув себе так, ніби його посадили на палю. «Боже! Невже й тут дістали? Але ж там були долари, а тут англійська валюта… Ні, в тій купі, що вивалили з ящика, були й фунти стерлінгів. То він потяг тоді долари, бо за них можна було купити все, що хочеш, не міняючи на марки… Можна купити все, тільки розуму не купиш. Оце вже точно прийшов твій кінець, Грицюню. Клямка!»
— Знайомий почерк, — сказав один з цивільних.
— Що ви маєте на увазі, пане Ривз? — поцікавився другий.
— Тільки те, що це купюри, друковані з матриць Бернгарда Крюгера.
— І коли, по-вашому, їх надруковано? — запитав майор, що сидів за столом на чільному місці,
— Тиждень тому. Хоч папір, повинен вам сказати, не новий. Цікаво було б знати, майоре, звідки у цих агентів свіжі фальшбанкноти і чи можна через них вийти на самого штурмбанфюрера Крюгера. Інтерпол давно цікавиться його особою.
— Шановний інспекторе, — загадково посміхнувся майор. — Поява цих фальшивих купюр має зовсім інше коріння.
— Може, поясните нам, яке саме? — запитав третій пан у цивільному.
— На жаль, не уповноважений, — ухильно відповів майор. Йому доводилося робити хороші міни при поганій грі, бо сам він, хоч і був головним експертом «Сі Ай Сі», нічого не знав про справжні мотиви, які змусили шефа баварського відділення розвідки підняті з дна озера матриці Крюгера передати в розпорядження бандерівського проводу. Про них дещо знав лише один з присутніх у цій кімнаті чоловік. Він тихо сидів на лаві у кутку і, здавалось, зовсім не цікавився тим, що відбувалося.
Він знав, що спектакль, яким з-за куліс диригує генерал Керк, має і свого автора. Ним був Микола Лебедь. Це він підсунув Бандері матриці фальшивих фунтів. Той ухопився за них, як утопаючий за соломину, адже каса була порожньою. Налагодивши друкування фальшивих банкнотів, провідник всієї ОУН негайно пустив їх в обіг. Довідавшись про операцію з бойовиками Бовкуна, Лебедь з Кислицьким одразу кинулися до Керка і умовили його посадити літак.
Навряд чи Керк піддався б на вмовляння Лебедя, якби не бачив у цій операції певного зиску для себе. Йому потрібен був слухняний «вождь», і він, як вовка, обкладав його з усіх боків прапорцями. Керкові було відомо, що з перших повоєнних днів Бандера став агентом Інтеллідженс сервіс, знав він і те, що англійська розвідка була не проти того, щоб прибрати до рук і всю організацію націоналістів. Англійці подеколи вже вдаються до послуг людей ОУН, навчають їх у своїх розвідшколах, засилають у Радянську Росію і мають від них важливу розвідувальну інформацію. Саме тому Керкові треба було посварити Бандеру з Інтеллідженс сервіс. Фальшиві фунти видані агентурі, цей факт треба було задокументувати, а потім «подарувати» англійцям. Так принаймні планував Лебедь. А генерал Керк пішов ще далі: він запросив не лише американських, а й англійських експертів — представників Скотленд-Ярду і Лондонського банку. Наприкінці війни, та й нині, через кілька років після її закінчення, англійські фінанси й економіка ніяк не можуть оговтатись від ран, які завдало їм Хіміко-графічне підприємство Бернгарда Крюгера, що викинуло на міжнародні ринки близько мільярда фальшивих фунтів. Довідавшись про бандерівську фальшівню, англійці турнуть «вождя», і той змушений буде стати на задні лапки перед Керком. Розрахунок простий і вартий того, щоб посадити літак з бойовиками на «вертушку».
Микола Лебедь розраховував на повну компрометацію Бандери перед широким загалом української еміграції, а особливо перед тими, хто ще лишився у краї, його цікавив Василь Кук. З ним було важко домовлятися, оскільки той завжди вимагав достовірної аргументації політичних вихилясів, на які був скорий лідер опозиції Микола Лебедь. Пан, що сидів у кутку кімнати, мав на власні очі пересвідчитись у правдивості затіяної акції і про все те розповісти при зустрічі Кукові. Лебедь розумів, що Керк не збирається розголошувати чи доводити до політичного скандалу факт існування бандерівської фальшівні, бо й сам замішаний у тій оборудці. Матеріали, які компрометують «вождя», він триматиме для того, щоб можна було ним керувати, ніби лялькою, яку смикають за ниточки.
А Лебедю треба було повалити, знищити «вождя», бо тільки тоді він зможе посісти
