Острів Тамбукту - Марко Марчевський

— Не ходи, Андо! — тривожно сказала Зінга. — Ти не зможеш убити крокодила цим ножем. Він тебе з'їсть!

— Не з'їсть! — упевнено відповів я. Але вона не заспокоїлась. Очі в неї налилися сльозами.

— А навіщо тобі мотузок? — спитав Боамбо. — Чи не думаєш ти його зв'язати, перш ніж убити?

— Ні, звичайно, — посміхнувся я. — Я хочу зв'язати ним маленьке порося.

— Порося? — здивувався Боамбо. — Ти хочеш нагодувати крокодила поросям?

— Так, я пожертвую йому маленьке порося, але воно буде останньою його здобиччю. Потім я його уб'ю.

Зінга несподівано встала, підійшла до мене і, взявши за обидві руки, благально сказала:

— Не ходи, Андо! О, не ходи в затоку! Крокодил з'їсть тебе! Я не пущу тебе, Андо! Ти нікуди не підеш!

Вона просила, обливаючись слізьми, але я не міг відмовитись од того, що надумав. Стара Дугао, яка досі мовчки слухала, присіла до вогню і зауважила дочці:

— Залиш його, він уб'є крокодила. Андо розумний і знає, що робить.

Увійшов Амбо з великим мішком на плечах, повним кенгарових горіхів, звалив його на нари, сів до вогню і розворушив головешки. Ноги в нього були мокрі. Доки він грів їх, Зінга розповіла йому, що я надумав убити крокодила ножем.

— Ножем? — він здивовано глянув на мене. — Це правда?

— Правда, — підтвердив я. Він трохи помовчав, а потім рішуче сказав:

— Гаразд, і я піду з тобою. Допоможу тобі…

— Не треба, — заперечив я. — Я сам уб'ю крокодила. Тоді вже Арикі замовкне, чи не так?

— Так, тоді він замовкне, — підтвердив Боамбо. — А люди зненавидять його ще дужче. Вони скажуть: «Андо не винен. Коли б він був винен, крокодил зжер би його». І всі зрозуміють, що Арикі брехун.

Боамбо мав рацію. Якщо мені пощастить убити крокодила, тубільці зітхнуть полегшено і будуть мені вдячні, а балачки Арикі про те, що я в чомусь винен, розвіються, як дим. Це ще більше спонукало мене здійснити свій намір, незважаючи на всю його небезпечність. Вождь знову мене застеріг:

— Гляди, Андо! Ніхто досі не вбивав крокодила, бо у нього товста і тверда шкіра, а спина і хвіст вкриті такими міцними платівками, що ніякий спис не може їх пробити.

— Знаю, — відповів я. — Але на череві шкіра тонка, правда ж? Даси мені маленьке порося?

Вождь кивнув головою і вийшов. Трохи згодом він повернувся з маленьким чорним поросям, яке пручалося і пронизливо верещало.

— Ось тобі порося, — сказав він. — Але знай, що ти сам лізеш у пащу смерті.

Посміхаючись я взяв порося. Мені хотілося мати вигляд людини спокійної і певної успіху, але Зінга не заспокоїлась. Очі її були сповнені жаху, а благальний погляд ніби говорив: «Не йди до малої затоки, крокодил з'їсть тебе».

— Не йди, — плачучи сказала вона востаннє. — Якщо з тобою щось трапиться, знай, ми всі будемо плакати. Найдужче плакатиме Зінга… Чуєш, Андо? І лише одна людина радітиме — Арикі…

Довелося знову заспокоювати її. О ні, я не загину. Не зроблю цієї приємності Арикі! Я уб'ю крокодила і сьогодні ж увечері повернуся живий і здоровий.

— Набу, іди з ним, — звернулася Зінга до батька. — Іди і ти, Амбо.

Обидва чоловіки й справді взялися за списи і приготувалися йти, але я зупинив їх.

— Залишайтеся тут і чекайте на мене, — сказав я і додав посміхаючись: — Крокодил побачить багато людей, злякається і не вилізе з води.

Я сказав правду — мій успіх залежав від того, вилізе крокодил на берег, спокушений поросям, чи ні. У нього добре розвинений слух і гострий зір. Коли він відчує, що на березі багато людей, може злякатись і залишитись у воді. Тоді мій план провалиться. Крім того, вождь і його син нічим не могли мені допомогти, тільки перешкодили б.

Засунувши ножа за пояс, я взяв порося і мотузок і пішов лісом до затоки. Сонце скотилося до вершини далекої гори, і в лісі було прохолодно.

Прийшовши на берег, я прив'язав порося до дерева край лісу. Воно відразу ж почало рватися, пронизливо верещати й кидатись на всі боки, але мотузок був короткий: коли він натягувався, порося падало на пісок і ще дужче верещало. Крокодил мусить його почути. Навіть і тоді, коли він глибоко під водою, він чує найменший звук. Мені не лишалося нічого іншого, як чекати, сховавшись за деревами.

Ніж, який я тримав у руці, був досить великий, довжиною близько п'ятдесяти сантиметрів разом з рукояткою, і дуже гострий. Голубувата сталь переливалася холодним блиском. Я прихопив і списа, та він навряд чи згодився б мені. Якщо крокодил нападе, мене врятує тільки втеча. Але я не збирався тікати.

Сонце сідало. Повівав легенький вітерець. Листя на деревах тихо шелестіло. Порося рвалося і верещало, а я не зводив очей з затоки і терпляче чекав.

Нарешті крокодил вистромив голову з води, роздивився навколо і зник. Чи помітив він порося? Мабуть, помітив, бо незабаром знову з'явився і швидко поплив до берега. Допливши до мілини, він став на куці сильні лапи, витягнув довгу морду і знову обдивився безлюдний берег. Мене не видно було за деревами. Ніяка небезпека йому не загрожувала. А здобич була так близько! Нещасне порося! Воно теж помітило хижака і ще дужче заверещало і засмикалось, але даремно. Хто знає чому, його жалісний вереск нагадав мені дитячий плач…

Крокодил швидко поповз до здобичі. Його лискуче жовтувате черево волочилося по піску і залишало широкий слід, схожий на втоптану стежку. Він справді був величезний, метрів десять завдовжки. Могутній довгий хвіст був сплюснутий на кінні, як кермо корабля, а широка спина, покрита, ніби бронею, прямокутними роговими платівками, відливала на сонці темно-синім відблиском. Він