Дияволи з "Веселого пекла" - Ростислав Феодосійович Самбук

Ангель спітнів, лаявся крізь зуби, паплюжачи Штайнбауера, якому заманулося так глибоко закопати контейнер.

— Звичайно, він сам не махав кайлом… У нього було кому махати… Потім заткнув рота — і все…

— Як ви розумієте: заткнув рота? — поцікавився Грейт.

Ангель перезирнувся з Хетелем.

— Є багато способів, полковнику, і один з них полягає в тому, що людина сама собі викопує могилу. Бо засипати її значно легше,

Грейт, який занурився в землю вже мало не по груди, на секунду зупинився, підняв лопату, наче захищаючись, та відразу опустив її.

— Так, ваші хлопці були мастаки на такі справи. — Рубонув кайлом ще раз, зупинився й обтер рукавом спітніле чоло. — Ми вже пройшли півтора метра…

— Не може бути! — захвилювався Ангель. — Ви правильно рахували повороти? Дайте мені план.

— Він у вас! — розсердився Грейт. — І можете лізі назад до виходу — порахуйте ще раз!

— Спокійно, панове, — втрутився Хетель. — Полковник не помилився, я також рахував повороти, ще не заплутатись. І це справді четвертий поворот праворуч.

Полковник ударив ще кайлом. Відгріб землю. Пробуркотів:

— Дивлячись, як міряти… Може, тут і справді нема і півтора метра?

Він попрацював ще з чверть години — тепер усім стало ясно, що контейнера нема: над землею стирчала лише Грейтова голова, а полковник вимахав, слава богу, мало не на два метри.

Грейт виліз із ями, яка нагадувала велику лійку. Посидів трохи. Ангель і Хетель стояли в нього за спиною мовчки. Полковник віддихався. Потім засміявся.

— Штайнбауер мало не мого зросту, — мовив крізь сміх. — І крок у нього — мій. А я пристосувався до вас. Треба прокопати цю яму ще на метр. Подовбайте, поки я відпочину.

Робота пішла швидше. Один махав кайлом, а другий, стоячи в ямі, викидав землю, що осипалася. І все ж минуло не менше години, перш ніж яма видовжилась на метр.

— Тепер відійдіть і присвітіть мені, — скомандував полковник.

Ангель і Хетель стали в нього за спиною. Хетель підняв ліхтар, і Грейт, відкинувши пухку землю, що осипалася з боків, почав поглиблювати яму. Раптом лопата увійшла в грунт лише до половини, врізавшись у щось тверде.

Полковник розгріб землю.

— Здається, він! — вигукнув радісно.

Ангель став на коліна, нахилився низько.

— Присвітіть же! — смикнув Хетеля за холошу штанів. Той опустив ліхтар. Грейт швидко зняв верхній шар землі — тепер не було жодних сумнівів: перед ними лежав контейнер.

Полковник розгріб землю руками, підсунув лопату під ящик, наліг усім корпусом і витяг контейнер. Поплескав долонею по матовій свинцевій поверхні.

— Ось він, голубчик… — засміявся. — Довгенько ж ти чекав на нас.

Підняв і поклав на край ями. Обіперся руками, аби вистрибнути, та щось боляче вдарило його в спину, і постріл різонув вуха. Він ще тримався за край ями, та м'язи ослабли, і руки не слухалися його. Хотів озирнутися — що сталося! — але голова переважила, опустився навколішки і ткнувся обличчям у стінку ями…

Десь в спині під серцем зупинився біль, він розростався і робився нестерпним, не можна було поворухнутися, навіть дихнути.

— На одного менше… — почув за спиною.

Невже Ангель? Так, голос Франца. Невже то він стріляв у нього?

«На одного менше…»

Ангель не хоче ділитися з ним, ну, і добре, бери все, але для чого стріляти? Він же врятував його в Танжері. Боже мій, Франц, невже ти не пам'ятаєш цього?

— Що ж, це справедливо… — схвалив Хетель.

— Це наші скарби, ми заплатили за них надто дорого, щоб американська свиня одержала хоч пфеніг.

Ангель хрипко засміявся.

— Кожен ласий до чужого. Цей Грейт остогид мені, я вимушений був терпіти його, але тепер… Що ж ви стоїте? Беріть лопату, закопаємо його.

«Я ще живий!..» — хотів сказати полковник, та язик не послухався його. На спину посипалася земля, біль знову прокотився хвилею по всьому тілу і застиг десь біля лоба, у скронях.

Грейт зробив спробу поворухнутися, біль раптом відійшов від скронь, полковник відчув полегшення, тіло зробилося невагомим, він навіть підвівся і розплющив очі, та не побачив ані Ангеля, ані Хетеля, здивувався з цього, та ще більше здивувався, роздивившись довкола.

Велика зала, але без вікон і без стелі, щось схоже на літній кінотеатр, тільки без екрана і без лавок для глядачів. Одна лавка — для нього, зручна лавка із спинкою, можна відкинутись і сидіти, спираючись на неї. Тільки в нього чомусь болить спина і трохи пече під серцем, буцімто смокче щось, і сидіти, не спираючись, зручніше.

Грейт умостився на лавці так, аби не пекло, і глянув поперед себе.

На узвишші, точнісінько, як в американських судах, довгий стіл, довгий-довгий і широкий, Грейт ніколи в житті не бачив таких столів, а за ним у кріслі з висот кою спинкою — сивий і бородатий дідуган. Волосся в нього — до плечей, і борода ховається десь під столом, він майже точно такий, як людина, але звичайна людина за таким величезним столом виглядала б маленькою і вбогою, а старець навіть підноситься над ним — і є в ньому щось нелюдське, хоча і риси обличчя, і руки, які він поклав на стіл, і жили на руках, і зморшки на чолі зовсім такі, як у вісімдесятирічних дідуганів.

Але що ж у нього нелюдське?

Раптом Грейт зрозумів: очі. Він не знав: добрі вони чи злі, не міг збагнути, та й не це було важливо. Ці очі дивилися якось крізь нього, вони бачили його наскрізь, вони читали всі його думки, і сховатися від них не було жодної можливості. Це були нелюдські очі, очі Всевишнього, і Грейт нараз ледь не втратив свідомість