Слідопит, або Суходільне море - Джеймс Фенімор Купер
— Нам з вами слід порозумітися, Слідопите,— щиро й відверто почала вона.— Між нами не повинно бути й тіні непорозуміння... Ви такі відверті й щирі, що мені було б гріх не відповідати вам тим самим. Скажіть, адже то правда... правда ж, усе те, що ви казали,— то тільки жарти: ви, звичайно, мали на оці природне почуття дружби, яке людина з вашим досвідом та життєвою мудрістю може мати до таких молодих дівчат, як я?
— Я не бачу в цім нічого неприродного, Мейбл: так, так, анічогісінько. Як мені розповідав сержант, він те ж саме почувай спочатку до вашої матінки, і такі ж, здається, почуття я спостерігав і в молодих пар, яким іноді слугував провідником через лісові нетрі. Атож, атож... Я б сказав, усе це цілком природно,— ось чому ці почуття так легко проявляються і чому так радісно від них у мене на душі.
— Ваші слова мене лякають, Слідопите! Висловіться ясніше... або ж облишмо цю розмову... Адже ви не хотіли сказати... ви не маєте на увазі... ви ж не хочете сказати...— Завжди винахідлива Мейбл так розгубилася, що почала запинатися, і їй стало по-дівочому соромно від тих слів, що вона ледь не сказала з усією щирістю. Зібравшись, нарешті, з духом і вирішивши будь-що з’ясувати все до кінця, вона, якусь мить повагавшись, продовжувала:
— Адже то неправда, Слідопите, ніби ви маєте серйозний намір взяти мене за дружину?
— Саме так, то чиста правда, Мейбл, і мені, лісовикові й мисливцеві, ніколи не висловитися краще і ясніше, ніж це щойно зробили ви. Ми з сержантом так і вирішили, якщо тільки ваша згода (а він певен, що згода буде), хоч я, правду кажучи, сумніваюся, що можу сподобатися дівчині, котра гідна найкращого чоловіка на цілу Америку.
Розгубленість на обличчі Мейбл спочатку змінилася подивом, а потім, ще швидше, смуток заступив подив.
— Мій батько?! — вигукнула вона.— Так це мій батько надумав віддати мене за вас, Слідопите?
— Так, Мейбл, ваш батечко. Він навіть гадає, що ви дуже зрадієте цьому, і він майже переконав мене, що інакше й бути не може.
— Ну, а ви самі, Слідопите... вам, мабуть, байдуже, буде здійснена ця химерна сподіванка чи не буде?
— Щось я вас не второпаю...
— Я хочу сказати, що ви вели розмову про цей шлюб з батечком, скорше аби зробити йому приємність, аніж з якоюсь іншою метою, і що тут ваші почуття зовсім не зачіпаються, якою б не була моя відповідь.
Розвідник пильно глянув на гарненьке личко Мейбл, що пашіло від цих несподіваних почувань гарячим рум’янцем, і кожна риса його відкритого чола засяяла глибоким захопленням.
— Я часто вважав себе щасливим, Мейбл, коли повен сил і здоров’я повертався після вдалого полювання, вдихаючи на повні груди свіже гірське повітря, а зараз бачу, що все те було дурниці й дитячі забавки в порівнянні з тим, що я відчув би, коли б дізнався, що ви про мене кращої думки, ніж про інших.
— О, так, Слідопите!.. Я про вас і справді кращої думки, ніж про більшість інших... Я навіть певна, що нікого не шаную дужче за вас. Адже навряд чи можна здибати на білім світі ще одну таку правдиву, чесну, відверту, справедливу й відважну людину, як ви!
— Ох, Мейбл!.. Ви й не уявляєте, як підбадьорили мене ваші дорогі моєму серцю слова! Виходить, сержант і справді не помилився, і даремно я так потерпав!
— Але ж це не так, Слідопите!.. В ім’я усього святого й праведного, прошу вас, зрозумійте мене, нарешті, до кінця у цій надто важливій справі. Хоч як я вас ціную, хоч як поважаю, навіть більше того,— шаную вас, як батька рідного, але щоб я коли стала вашою дружиною... щоб я...
Ці слова дівчини так приголомшили її співбесідника, й він так одразу й разюче змінився на виду, що, як тільки Мейбл помітила це, вона, незважаючи на нестримне бажання висловитися до кінця, тут-таки замовкла, боячись завдати йому ще більших страждань. Настала мовчанка, протягом якої ніхто не наважувався заговорити. Суворе Слідопитове чоло так спотворилося мукою, що Мейбл жахнулася. Здавалося, мисливець задихається; він хапався руками за горло, ніби намагаючись полегшити свої фізичні страждання. Коли вона побачила, як конвульсивно стискаються і тремтять його пальці, сполошену дівчину охопив страх.
— Слідопите, вибачте! — отямившись, гаряче заговорила знову Мейбл.— Я, можливо, висловилася трохи різкіше, ніж хотіла; це ж буває: жінки, як то кажуть, ніколи самі не знають, чого хочуть. Проте я бажаю, щоб ви все-таки зрозуміли одне: нам з вами, тобто мені й вам, навряд чи слід думати одне про одного, як про чоловіка й дружину.
— Я не думаю... я ніколи більше так не думатиму, Мейбл...— задихаючись, ніби він тільки-но вдихнув ..якоїсь отруйної речовини, промовив Слідопит.— Ні... Ні... Я ніколи, ніколи більше не думатиму так ні про вас, ні про будь-яку іншу дівчину...
— Слідопите, дорогий Слідопите... Зрозумійте ж мене... Не надавайте моїм словам більше значення, ніж я сама їм надаю... Повірте, такий шлюб був би просто нерозсудливим... може... може, навіть ненормальним явищем.
— Авжеж, ненормальним... протиприродним... Я так і казав сержантові, але він не хотів мені вірити.
— Ах, Слідопите! Це навіть гірше, ніж я могла собі уявити!.. Дайте мені вашу руку, мій шляхетний Слідопите, і покажіть, що ви не зненавиділи ще мене! Та ради бога, не дивіться на мене так сумно!
— За що я маю вас ненавидіти чи сумно дивитися на вас, Мейбл?.. Таке!..
— Ні, а ви дайте мені вашу руку, вашу міцну, віддану й мужню руку... обидві, обидві, Слідопите, бо я не заспокоюся доти, доки не переконаюся, що
