Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний
— Все йде так, як треба! — запевнив Лукаса містер Ор своїм зміненим до невпізнання оптимістичним голосом. — Не треба дивуватися. Сприймай усе, як належне. І в усьому покладайся на фонд «їмансипейшн». З синхротроном ще не встиг сконтактуватися? Там теж усе о кей. Працюй спокійно і без поспіху. Я дам Рене додаткові інструкції. Однозначно.
Рене подзвонила незабаром.
— То ми вечеряємо?
— Ти далеко? — з надією поспитав Лукас. — Може, відкладемо на завтра, абощо?
— Я не так далеко, щоб бути в тебе вже за десять хвилин. Але ти вже починаєш крутити. Тебе хтось налякав? Може, наш дорогий доктор Ор?
— Ти не так мене зрозуміла, — поволі підбираючи слова, відповів Лукас. — Мене взагалі ніхто не може налякати, окрім…
— Ну, ну! Окрім?
— Окрім мене самого.
— О всемогутній! Тоді я буду в тебе за п’ять хвилин!
Вона все-таки завезла його на вечерю, але не до студентської їдальні з кавою і йогуртом, а до ресторану під евкаліптами, перебудованого з старого водяного млина, і дорога туди була така заплутана, що втрапити до кампусу Лукас ніяк би сам не зміг, а Рене і в гадці не мала його туди відпроваджувати.
Він не дотримався східної мудрості: не підходь ні до чого, що знайдеш на дорозі, і не розв’язуй нічого, що буде зав’язане.
А шкода!
Люди знають соки землі, які напоюють соком зелені трави, і виноградні лози, і молоком груди жінок, а він хотів осягнути загадкову магнітну силу землі, яка дарує життя всім своїм створінням і розум людям — осягнути й заволодіти нею, однак виявився безсилий перед могутніми темними пристрастями, які заполонили його тіло і душу.
І хоч тільки на одну ніч, та все-таки жаль!
— Чоловіки надто багато думають, — сказала, відвозячи Лукаса вранці до університетського кампусу Рене, — о всемогутній, як мені це набридло!
Лукас промовчав. Набридає думати тільки дурням. Рене до них не належала.
На синхротроні справді все було влаштоване, але Лукасові дали тільки три години на тиждень. З дванадцятої до третьої години ночі. Чари фонду «Імансипейшн» тут, як видно, не діяли.
— У нас черга на десять років наперед, — пояснив Лукасові черговий інженер. — Всі хочуть досліджувати. Один багатій дійшов до того, що закупив у нас по кілька годин на тиждень для фотографування процесів, які відбуваються в орхідеях. Він вірить, що в ці квіти переселяються душі вродливих жінок, і хоче відкрити це з допомогою нашого синхротрону! Можете собі уявити подібне безглуздя?
— Щодо мене, то я можу уявити буквально все, — заспокоїв його Лукас. — Бо я пішов ще далі вашого безумного багатія. Він все ж має справу з живою матерією, а я хочу знайти ознаки життя в матерії, що досі вважалася мертвою. І коли мені не вдасться, то почекаю, поки збудовано буде нові синхротрони, можливо, зовсім іншої дії, ніж ваш.
Інженер зітхнув, вислухавши Лукасове визнання, але чоловік він був дисциплінований, тому без подальших розбалакувань заявив про свою готовність допомагати в дослідженнях.
Лукас сам ладен був стати грудочкою глини, на яку линуть з глибин всесвіту потоки космічних часток, проникаючи в її тіло на глибину атомів; розруййовуючи їхні міцні сполуки і творячи нові, примушуючи мертву досі речовину оживати бодай на мільйонну частку найкоротшої миті, щоб безсило відступити перед її впертою мертвотою, а тоді знов і знов іти на штурм заради можливого проблиску живого життя.
Могутній витвір людського розуму давав можливість спостерігати за цим таємничим діянням, перебуваючи осторонь, бути не учасником (тобто жертвою), а тільки свідком. Бо коли вже казати правду, то вчені не шукають істину, а тільки свідчать про неї.
Тепер ритм і розклад годин Лукасового життя визначався тим короткочасним перебуванням у святая святих стенфордської магічної машини. Один за одним він досліджував привезені з подорожі взірці глин, порівнював одержані на синхротроні знімки, простежував відмінності в структурі, ретельно описував кожен знімок, робив часткові висновки, готував дані, які потребували детальних обчислень на великому університетському комп’ютері (про це ще треба було домовитися з фондом) — і якомога менше контактів з зовнішнім світом, з людьми, зі знайомими, навіть з найближчими.
Власне, його не турбували, бо ніхто не знав, що він у Стенфорді, надто ж — у котеджі покійного Джонса. З Рене — тільки по телефону. Вона погрожувала, що застане його зненацька, але Лукас спокійно повідомляв, що дверей він не відчиняє навіть господу-богу.
— Я приїду з пожежною дружиною! — лякала його Рене.
— Тоді вже краще найми гангстерів, щоб підпалили будинок і спробували мене засмажити живцем, бо що ж робитимуть твої пожежники! — сміявся Лукас.
— Я підстережу, коли ти сидітимеш у тій ученій мишоловці, — маючи на увазі його нічні години на синхротроні, сміялася Рене, — найму велетенський бульдозер і зчищу цей клятий котедж, щоб і сліду не лишилося.
— Не забудь, що за котедж платить фонд «Імансипейшн».
І все ж знайшовся чоловік, якому Лукас вимушений був відчинити двері.
Широкий Діл.
Замкнутися можна від усього на світі, та тільки не від себе самого і не від своїх пристрастей. Лукас не читав газет, не дивився телевізійних передач, не слухав радіо, не ходив у кіно, навіть відвідини студентської їдальні видавалися йому обтяжливими, і він обмежився пакетами з їжею, яких набирав у супермаркеті на два тижні. Машину Лукас взяв у прокатній фірмі Гертца, бо це було дешевше, ніж купувати і утримувати свою власну. Згідно з угодою, яку він уклав з фондом «Імансипейшн» після ленчу з міс Сумітою і містером (а тепер, виходить, ще й доктором!) Ором, фонд мав сплачувати всі видатки Лукаса аж до закінчення його досліджень і перших наукових підсумків (не наслідків, а саме підсумків, бо наслідків могло й не виявитися), тож не слід було зловживати щедрістю цієї таємничої організації, а намагатися бути у всьому скромним і ощадливим.
Та хоч як рідко й неохоче порушував Лукас свою самотність, цього
