Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

— Я б цього не сказав, — усміхнувся Лукас. — Колись за мною ганялося чимало дівчаток, але серед, них, на жаль, не було жодної схожої на тебе. Але тепер уже пізно.

— Ти одружений?

— У мене є дівчина.

— І вона вродливіша за мене?

— Та ні, вона зовсім не вродлива. Але в неї є інша цнота.

— Яка ж?

— Така дівчина — на все життя.

— Ага. Всі ці ваші дівчата на все життя з їхньою непривабливістю, а я з своєю красою — на одну ніч. Так чи ні?

— Я цього не казав, заспокойся. Давай краще візьмемося до діла. Ходімо я одержу свою глину — і на Стенфорд. Ти маєш уявлення, де я там притулюся?

— Ти не притулишся, а житимеш у котеджі професора Джонса. Чув про такого?

— В котеджі Джонса? Хто це сказав?

— Яка різниця! Фонд «Імансипейшн» арендував котедж для тебе, і ти можеш сидіти в ньому хоч до початку зоряних війн.

Ця дівчина була не такою простою, як могло видаватися.

— Ти віриш у зоряні війни? — глянув їй у вічі Лукас.

— Я вірю в усе на світі, навіть у дияволів рогатих і безрогих, — зареготала Рене. — Коли маєш справу з фондом «Імансипейшн», то треба звикати до найнесподіванішого. Хто б ще, крім нашого фонду, міг перекупити тебе в баскетбольній лізі?

— Ніхто мене не перекуповував! — обурено вигукнув Лукас. — І потім: звідки ти знаєш, що я був баскетболістом?

— Який ти смішний! — зморщила носик Рене. — В Америці баскетболістів знають більше, ніж лауреатів Нобелівської премії. Може, ти ще станеш заперечувати, що звешся Безслідний Лукас?

— Звався! А коли я вже такий загальнознаний, то чому ж ти вийшла мене зустрічати з цим плакатиком, ніби на пікетування Білого дому?

— Хотіла привернути до тебе увагу. І, звичайно ж, підняти власну ціну. Одна справа, коли чоловіки луплять баньки на мої жіночі принади, і зовсім інша, коли починають заздрити, що загнуздала такого славетного спортсмена.

— По-моєму, ще нікому не вдавалося мене загнуздати, — не без самовдоволення зауважив Лукас.

Рене промовчала. Може, тому, що Лукас саме заклопотаний був виловлюванням свого вантажу на рухомій стрічці аеропортівського транспортера.

— І оце повинно мати ціну в двісті тисяч доларів! — вигукнула Рене, побачивши в руках Лукаса незграбний рюкзак.

— Принаймні так вирішив вічно п’яний містер Ор, — засміявся Лукас. — Чи, може, він був п’яний тільки на Сході, а тут ви його знаєте тверезим.

— Він п’яний тільки зовні, а зсередини…

Рене вмовкла, ніби злякавшись своєї надмірної відвертості, і миттю перескочила на інше:

— То ми все-таки вечеряємо разом?

— Тільки в студентській їдальні Стенфорда, — вперто противлячись її чарам, відповів Лукас

— З професорського котеджу — до студентської їдальні? Цього ніхто не зрозуміє.

— Зате зрозумію я сам.

Йому хотілося, набравши в супермаркеті пакетів з їжею і пластикових посудин з пепсі, замуруватися в кімнаті студентського гуртожитку на день, на тиждень, на місяць, нікого не бачити, нічого не чути й не знати, ще й ще раз пережити свою подорож на Схід, перебирати в пам’яті великі надії і ще більші розчарування.

Рене гнала машину як божевільна. Десь уже, мабуть, сполошилися всі поліцейські радари, і щомиті треба ждати за собою погоні.

— Хелло, — мляво погукав до дівчини Лукас, — ти їздиш, як у Єгипті. Може, фонд «Імансипейшн» дав тобі завдання відправити мене на той світ?

— Навпаки: вони хотіли зробити тобі приємність, арендувавши котедж твого вчителя, а я намагаюся якомога швидше довезти тебе до Стенфорда, щоб таким чином ще побільшити цю приємність. Окрім того, я все ж сподіваюся, що ми повечеряємо разом.

— В студентській їдальні.

— І питимемо каву з пластикових стаканчиків?

— Саме так.

— Іноді можна піти й на таку жертву.

Рене вигнулася всім тілом до Лукаса і поцілувала його в щоку. Машина якусь мить летіла некерована всім смертям навстріч і навздогін.

— Тобі справді треба було б їздити тільки в Єгипті, — обережно відтручуючи Рене, сказав Лукас.

— Ти думаєш, я не була в Єгипті? Я вже двічі об’їхала довкола земної кулі, побувала в таких країнах, що тобі й не снилися. Ти чув, скажімо, про Урунді-Бурунді? А чи зміг би розрізнити Малайзію, Малі і Малаві?

— Ти, мабуть, їздила туди на конкурси краси?

— Чорта пухлого! Я їздила з своїм чоловіком!

— У тебе є чоловік? Ніколи б не подумав. Дівчата з такою зовнішністю не повинні будь-кому належати. Це національна власність. Як, для прикладу, спортивні зірки. Я знаю це з власного досвіду.

— Спробував би ти пробути хоч день жінкою!

— Я вже спробував побути вченим, і щось воно в мене ніяк не виходить.

— Ти хочеш сказати, що сьогодні вчені так само продаються, як і жінки, а то ще й більше?

— Я не це мав на увазі.

— А я — саме це! Мій чоловік теж так званий учений. Доктор Олсон. Права рука доктора Ора, ліва рука доктора Хантера, гордість фонду «Імансипейшн», він продався фондові, я продалася йому, все прекрасно!

— Чим же він тебе купив? Розумом?

— О всемогутній! Невже в Америці ще збереглися такі наївні люди? Про що ти говориш? Який розум? Кому він потрібен? На доктора Олсона і взагалі на всіх цих типів, що звуться цим словом, я не захотіла б і чхнути. Але… Але, по-перше, доктор Олсон унікальний, може, єдиний в Америці body-builder. Не знаєш, що це таке? Він уміє вибудовувати людські тіла з таким самим мистецтвом, як найгеніальніший архітектор окремі споруди, дільниці і цілі