Оріноко - Аркадій Фідлер
Я віддячив йому такою ж мірою, весело нагадавши:
— А хто врятував дитину Лясани від отрути, а мою душу від ганьби?
Арасибо хрипло засміявся, — бо інакше сміятися не вмів, — заховав мараки в мішок, надів маску на голову і, не промовивши більше жодного слова, зник із хати: мабуть, напередодні важливого для нього дня він хотів заручитися моєю прихильністю.
За хвилину Лясана принесла сніданок. Вона мешкала з матір'ю і дитиною близько біля моєї хатини, так само, як це було й раніше на галявині біля Серіми. Коли вона увійшла, в моїй хаті аж засяяло від блиску, який випромінювала ця жінка. А я аж занімів від здивування. Лясана була причепурена, як ніколи: оголену верхню частину тіла вона прикрасила багатьма низками намиста з барвистих овочів і вінками пахучих червоних квітів. Лясана була стрункою жінкою, що рідко трапляється серед індіанок, стан мала такий тонкий, що можна було майже охопити його двома чоловічими долонями. Її тіло, вимащене сьогодні рослинним маслом, приємно пахло. Чорні локони волосся, вимитого в кокосовому молоці, обрамляли обличчя, на якому розквітали в ніжній усмішці привабливі уста, а очі були неймовірно чарівні і настільки вологі, що, здавалося, вони танули в чистій, глибокій безодні.
Сонце, що піднімалося над протилежним берегом озера, своїм рожевим промінням підкреслювало всю привабливість Лясани. Ніколи ще вона не була такою вродливою, як цього ранку.
Я не сказав ні слова, але неважко було помітити моє щире захоплення. Поклавши на широких листях сніданок, Лясана не пішла, а лишилася стояти посеред хати, випроставшись у всій своїй пишності і, весела, мовчки тішилася враженням, яке справила на мене.
І я мовчав, тільки очима запитував, яка причина цього її незвичайного убору. Вона перша не витримала і порушила тишу:
— Сьогодні для мене великий день, — прошепотіла.
— І для тебе теж, — сказав я весело, — Це вже друга заява цього ранку!
— Сьогодні моє свято! — повторила вона поважно.
— Мабуть, не мукуарі? Бо жінки ж не беруть у ньому участі, тільки чоловіки.
— Ні… Я переселяюсь…
— Куди, Лясано?
— До твоєї хати.
Я уважно глянув їй в очі. В них не було ані сліду глузування. Вона говорила дуже серйозно, спокійно, немов це була якась звичайна річ.
— Добре, добре, — підхопив я таким же діловим тоном. — Моя хата просторіша ніж ваша, зручніша…
— Ні, не тому! — перервала вона мене, хитаючи головою, — З сьогоднішнього вечора я буду твоєю дружиною.
— Хо, хо, хо, хо! Дивіться, дивіться! Оце так раптом вирішила сама, не питаючись ні в кого.
— Я питала.
— Кого, мене?
— Я говорила з Манаурі. Він погодився.
— Он як, він погодився! А я? Мене питали?
— Тебе… Адже ти… Я думала, Яне…
Сердешна дуже зніяковіла, а я вдавав з себе дурника і робив вигляд, ніби не розумію її задуму. Моє здивування було для неї майже образою. Вона не знала, як усе це розуміти. Може, вперше Лясана втратила властиву їй самовпевненість. В очах зажевріли іскорки обурення:
— Якщо ти відмовляєш мені, то я можу…
— Ні, ні! Запрошую до себе, будь ласка! Справді, — з мого боку це було безжалісним єхидством, — справді, ти будеш корисна мені, якщо в моїй хаті будеш готувати страву, а не приноситимеш звідкілясь…
Вертикальна зморшка на чолі жінки свідчила про бурю, яка наближалася. Благородний гнів і жаль, які я читав на її смаглявому обличчі, не зменшили її вродливості.
— Страву я приготую тобі завжди смачну, зі мною не будеш голодним, — відповіла вона ображеним голосом і відразу ж додала з блиском в очах, визивно: — А синів твоїх вигодую хоробрими воїнами, Білий Ягуаре.
Перетягати струну далі не випадало. Я підійшов до жінки і, взявши лівою рукою за волосся ззаду, прихилив її щоку до своєї.
— Ні, не звечора ти будеш моєю дружиною, — прошепотів я щиро їй на вухо. — Зараз, з цієї хвилини, я вже твій чоловік!
Побачивши, з яким невимовним полегшенням вона сприйняла моє освідчення, я тут же звернувся до неї жартівливо:
— Але одне ти повинна мені пообіцяти: важливі справи будемо вирішувати завжди вдвох…
У пальмовому гаю був споруджений намет для старшин. З-під тінистого даху зручно було спостерігати за ходом мукуарі. Близько полудня я пішов на видовище разом з Лясаною. За обрядом, жінкам не можна було наближатися до місця, де виконувався танець, але вона користувалася винятковими правами. Всі в Кумаці вже знали, що це «її» день, і дивились на жінку з доброзичливою пошаною.
Ми застали мукуарі в повному розпалі, танці вже тривали кілька годин. Мукуарі мав мало спільного із звичайними обрядовими танцями. Незважаючи на те, що його учасники виконували танцювальні рухи під веселий такт барабанів, суть свята полягала в іншому: у взаємному шмаганні. Всі танцюристи були одягнені в різноманітні маски і під час танцю завдавали один одному болючі удари терновими різками. Мета обряду була ясною: задобрити душу покійного показом того, яких мук завдала його смерть живим, і, найголовніше, — прогнати цю душу від людей, якщо вона мала проти них лихі наміри. Всі дорослі чоловіки повинні були брати участь у танці, що тривав без перерви цілу добу.
Дивлячись на метушню огидних масок і безперервне їх взаємне хльостання, а також весь час слухаючи швидкий ритм барабанів, не можна було залишатись байдужим до цього видовища. Воно притягало всіх присутніх, немов у вир, знесилювало душу, викликало якісь незвичайні настрої, і хоч би й хотів звільнитися від них, то зробити цього вже не було сили. Людина була ніби зачарована. Придивляючись до танців, я запитав Манаурі, що сидів біля мене:
— Цікаво, всі без винятку повинні брати участь у мукуарі?
— Ні, не всі. Лише ті, кого вважають уже дорослими. Я танцював уранці, на самому початку обряду.
— А як же мені бути?
— Тобі, Яне? —
