Оріноко - Аркадій Фідлер

Втрачаючи над собою владу, я опустився під воду, але останніми силами боровся, щоб виплисти на поверхню. Тоді Педро, який уже опритомнів, схопив мене за плече, і до мене почала повертатися свідомість. Раптом повторний удар звалив мене з ніг. Мене пройняв біль ще дужчий, ніж до цього, немовби все тіло пронизали вовчі ікла. Мені здалося, що це смерть, і я зовсім втратив свідомість.

Я лежав під кокосовою пальмою на березі озера, поволі опам'ятовуючись. Відчувався сильний біль у всьому тілі. Біль, що розривав серце, стискав горло. В перші хвилини я не міг навіть поворухнути пальцем, але потім безсилля пройшло, біль затихли.

Навколо мене стояли друзі, між ними Педро, вже здоровий, і раділи, що я повертаюся до життя.

— Що це було? — шепнув я не своїм голосом.

— Тобі небагато бракувало, Яне! — сказав Вагура, посміхаючись.

— Щоб піти на той світ?

— Еге.

— Яка це потвора так мені допекла? — питав я.

Вагура й інші, сяючи, з задоволенням показували на щось біля мене. За два кроки від мене лежала риба, завбільшки зо три фути.

— Це вона!? — здивувався я, дивлячись з пошаною на невелику бестію.

— Вона, арімна.

Риба своєю формою нагадувала товстого вугра, темнооливкового кольору, з двома рядами жовтих плям по боках.

— Ми її вбили! — радів Вагура. — А тебе ледве живого витягли з води.

— Адже вона мене зовсім не вкусила, — здивувався я.

— Досить, щоб вона легко доторкнулась — у цьому дотику криється пекельна сила, — пояснив мені молодий друг не без вихваляння.

— Чи ви, іспанці, — звернувся я до Педро, — знаєте цю прокляту рибу?

— Так, знаємо. їх багато в далеких водах, зокрема в дуже теплих. Це temblador[8], а індійці називають її «та, що забирає рух».

— Чому її не назвали пекельним драконом? — сказав я з такою завзятістю, що всі вибухнули сміхом, і я також.

Ми були в доброму настрої, бо до мене швидко поверталися сили, і вже через півгодини, підтримуваний під руки, я міг іти в Кумаку. Однак біль залишався, він пройшов тільки через два дні.

З того часу я ще більше боявся і навіть відчував незрозумілу пошану до нашого озера. Чи ж дивно, що індійці, оточені такою незвичайною природою, всюди шукали слідів лихих демонів, кровожадних привидів і упирів, людожерів Тайми або Макунайми, злочинних божків?

На другий день після пригоди з тембладором прибули гості з Оріноко — Мандука і його варраули, які поверталися з погоні за іспанцями. Вони нікого не втратили: їх було десятеро, як і при від'їзді. Мандука любив церемонії і хотів похвалитися дисциплінованістю воїнів: перш ніж привітатися, він вишикував своїх людей в одну шеренгу перед моєю хатою і чекав, поки прибуде перекладач. Крім Аріпая, в Кумаці було кілька араваків, які трохи володіли варраульською мовою. Коли покликали одного з них, Мандука доповів, що загін виконав завдання: здобуто чотири мушкети, чотири пістолети і п'ять ножів.

— Де ви наздогнали іспанців? — запитав я.

— На останньому привалі, недалеко від Ангостури. Вони були настільки певні в спокої, що забули про дозори.

— Обійшлося без бою?

— Ми їх трохи потурбували.

І Мандука висипав з мішечка на землю чотирнадцять відрізаних вух, пов'язаних парами: чотири пари вух індійців, три — білих людей. Присутні араваки аж зітхнули від подиву.

— Чи дон Естебан між ними? — показав я на три пари білих вух.

— Ні.

— Вони догадалися, хто напав на них?

— Ні.

— Що будете робити тепер?

— Залишимося тут, поки не навчимося стріляти, потім повернемось у Каїїву, до Оронапі.

— Добре, відпочивайте, їжте, а завтра до праці.

Мандука зволікав, мав ще щось на серці. Я допитливо глянув на нього.

— Чи ти нами тепер задоволений, Білий Ягуаре? — підморгнув він весело.

— Кровопролиття без необхідності я не схвалюю. Але треба визнати вашу хоробрість.

Довідавшись про подробиці нападу, ми ще вище оцінили здібності цієї купки варраулів. Користуючись тим, що була ніч, вони без жодного звуку справилися з п'ятьма ворогами, позбавивши їх життя і зброї раніше, ніж їх помітили і вдарили на сполох, а потім вбили ще двох, самі ж не зазнали жодних втрат.

— Ще одне мушу додати, — сказав Мандука накінець. — Ми пливли біля Серіми. Там діється щось страшне. Люди бігають, кричать, немовби їх б'ють…

Він не перебільшував. Там справді вибухнув бунт проти старшин. Вожді довгий час сіяли вітер, а тепер пожинали бурю. Гнів, довгий час затаєний, нарешті прорвався і вилився у насильство. Люди позбавили Конесо всякої влади, навіть керівництва родом. Така ж доля спіткала і його посібника і праву руку Пірокая. А найбільший гнів жителів Серіми обернувся проти чаклуна Карапани.

Розлючений натовп присягнув помститись і вирішив убити чаклуна. Але він, заздалегідь пронюхавши, що його чекає, чкурнув у пущу і заховався десь там в нікому невідомому місці. Напевно, розраховував на те, що лють жителів Серіми незабаром мине, і вони зрозуміють, яке страшне святотатство хотіли вчинити. Розраховував правильно, якби не тихе божевілля Аріпая.

Аріпая, душу якого роздвоїли горе племені і власне родинне горе, ніщо вже не могло стримати. Його серце палало помстою. Задум убити чаклуна оволодів ним настільки, що ні вдень, ні вночі, не відчуваючи втоми, він стежив за Карапаною: на краю пущі, недалеко від його хати. І таки дочекався. Однієї ночі чаклун з'явився. Це було на четвертий чи на п'ятий день після повернення варраулів. Аріпай не злякався ні чародійної сили, ні магічної шани, яку сіяв Карапана: на ранок наступного дня люди знайшли холодний труп чаклуна з ножем у горлі, а біля нього лежав Аріпай, важко поранений у смертельній боротьбі.

Отже, Карапана не втік від своєї долі,