Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

— Ти… Гад… Ти.

— Байдуже, — сказав я, — твій інсульт вилікують. Щоб ти втретє не дременув кудись. Щоб хоч на третій раз отримав тричі заслужену «вишку».

Зникло перекошене обличчя. Коли машина від'їхала, я сів на траву і почав збирати й складати в купку якісь гіллячки й трісочки.

Сташка підійшла до мене й поклала долоню на мою голову.

Знову горіло вогнище на Білій Горі. І зорі над головою. І друзі довкола. І очі всіх дивляться на один на всіх вогонь.

— Просто паскудні тварюки, — озвався нарешті я, вже майже заспокоєний.

— О, — сказав Адам, — якби це Клепча чув, він би одразу категорично й зворушливо промовив: «Щось я жодного разу не чув од вас слів «свідомий» та інших».

— А ти роби свідомо, — у тон йому озвався я, — а не базікай. А то свідомих молоти язиком і без тебе багато розвелося.

— А він одразу до твого директора, — посміхнувся Щуки. — І скаже, що не місце другові Космичу в дружних шеренгах науки, бо він дає іншим штурхана в зад.

— Годі, — мені самому вже стало нудно від цієї теми. — Закуримо, чи що?

Хилинський повчальним тоном сказав:

— Хто не курить і не п'є, той здоровеньким помре.

Я завмер з пачкою сигарет у руці. Знову щось ніби раптом стукнуло в мою свідомість. Але що? Цього я так і не міг до кінця зрозуміти. А тут і Адам своїм запитанням досить недоречно порушив мою зібраність.

— Як ти дійшов до своїх висновків?

— Тьху! Знову зосередитися не дали. Тут дивне не те, що я дійшов, а що стільки сторонніх речей мою думку відвертало вбік, а я, незважаючи ні на що, все-таки здогадався. Як ви кажете, «дійшов».

Справді, з чого все почалося? Ага, здається, так.

— Одного разу мені просто спало на думку… Ну, ніби раптом сумістилося несумісне. Смерть, смертна кара двох братів Висоцького. Коли вони відбувалися? З чим збіглися?

— Ну, вирок Криштофу Висоцькому це, здається, кінець серпня, — сказав Шаблика. — Чи середина.

— А що першого вересня сталося?

Поет з мордою ковбоя і такими самими манерами тихо кинув:

— Війна.

— Ну от. Могли забаритися? Могли.

— Мацієвський виїхав.

— І міг не доїхати. Або подумати, що перед лицем вічності… один якийсь.

— Зрозуміло, — сказала Сташка.

— Сурмити йому урочистий марш, — сказав Сідун.

— Марш… — сказав раптом Мультан. — Не люблю маршів. Все одно бійка буде. І невідомо ще, яка страшніша. З ворогом чи з жінкою. Так що мені навіть дивно, чому це декотрі (невловимий погляд у мій бік) самі в мішок лізуть.

— Воістину, — підтримав його Вечірка. — Так я вже холостякам заздрив. Думаю, от розумні люди.

— А далі? — спитав Щука.

— А коли був заарештований і засуджений Владек Висоцький? Ми знаємо, перші два роки він десь поза Кладно. Потім з'являється. Служить у паспортному відділі, чи як там.

Цей час збігається з тим, коли була розгромлена організація, до якої входив наш теперішній… Словом, Леонард Жихович. Його не схопили — зайвий привід для дурної моєї підозри. А він і отаборився тут, щоб стежити за всіма, хто цікавиться замком. Запитували в нього?

— Так, каже, що була розмова з якимсь членом організації про Ольшанку і так далі. Той, здається, також не потрапив у гестапо. Але лице його ксьондз пам'ятав невиразно, — сказав Щука.

— Так коли пан Владек був заарештований і засуджений?

— Шістнадцятого липня, здається, — сказав Шаблика. — «Вирок виконати протягом двадцяти чотирьох годин».

— Наші коли місто взяли?

— Вісімнадцятого, — буркнув Щука. — Все одно не збігається. Встигли б його розстріляти.

— Так, — сказав я. — А що сталося сімнадцятого?

— Ах, чорт, — підскочив Хилинський. — Повстання в місті. Ось про це, Щука, якось ти й не подумав. Тепер зрозуміло, чому раптом живий, як чорт з табакерки.

— Правильно, повстання, — сказав я. — У ніч на сімнадцяте. Передчасне повстання, бо наші були ще на досить далеких підступах. Ну, то кримінальні позбивали замки саме в той час, коли повстанці виламали тюремну браму. Охорона втекла. Так що місто було наше. Півночі і половину дня. Усіх арештованих випустили. Але тут повстання придушили прикордонні війська, що відступали, і поліцаї. Частину наших роззброїли і посадили в тюрму назад. І почалися поспішні розстріли. В один з них потрапив наш Висоцький. А якщо не потрапив? Вісімнадцятого наші взяли місто.

— І що? — спитав Вечірка.

— А те, що, крім іншого, того, про що я їм казав і вам тепер сказав, я подумав: а раптом Криштоф, один раз втікши від смерті, міг і вдруге втекти… І одразу після визволення знову ожила банда Куліша. Не знаю, з ким він там співробітничав, кого продавав, перед ким запобігав… Але одне ясно. Одного вбивства хлопця в Замшанах досить, щоб на тому чоловікові поставити хрест. І вже не сумніватися, що він на будь-який, на найстрашніший злочин здатний. Ну, а як ви йшли?

— Про це потім, — сказав Щука. — Ми йшли приблизно тією самою дорогою, що й ти. Але ми перш за все шукали. Ти — думав. Ти ще допоміг нам азартом, на який ми не маємо права. Словом, знайшли ми все-таки людей. Знайшли свідків.

— І що сказали свідки? — спитав Мультан.

— А свідки, — невесело сказав Щука, — ті, що залишилися, мало чим нас порадували. Тітка була з ним на останньому побаченні. Все-таки це вона остаточно штовхнула Криштофа на його шлях. Побачення дали. У морі справедливої ненависті вона була також і єдиною людиною, яка йому співчувала… Не допомогло її співчуття. Війна. Загальна розгубленість, збудораження. І він у цьому сум'ятті покинув тюрму. І слід його загубився у натовпі. Де він був, коли ми прийшли, — бог знає. Може, тоді й склалося ядро майбутньої банди. А коли прийшли німці, він уже діяв у лісах. І водночас був зв'язаний з окупантами. Теж подвійна бухгалтерія. Про загибель підпілля ми вже дещо знаємо, а довідаємося ще більше. Перед приходом наших він свою діяльність тимчасово припинив. Займався торгівлею на чорному ринку. І тут німці з властивою їм педантичністю почали переглядати тюремні акти. І жандарми натрапили на смертний нирок Криштофу. Встановити його тогочасне ім'я було дуже легко. І ось тут таке. Всі думали, що він загинув у вуличній екзекуції, як люди підпілля, як жертва облав. Шкодували. А він на таку високу смерть права не заслужив. Та й не помер, як бачите. Чи зіткнулися на ньому два відомства: те, що вимагало кари ще за старим вироком, і те, де він працював