Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

— Це для вас однаково. А йому не однаково. І мені не все одно. Тому що я вірю, на відміну од вас. Вірю, що він зараз десь там скрегоче зубами. Навіть коли пожертвуваннями, навіть коли фундаторством купив собі чистилище замість пекла, де йому вічно належить бути.

Кілька дітлахів, яким, очевидно, набридла метушня людей біля замкових підземель, з'явилося на вологому соковитому моріжку біля болота і почали ганяти ногами сюди й туди футбольний м'яч. Жихович дивився повз них.

— Скрегоче, бо нема й не буде спокою його, — він помовчав, — і кісткам. А думаєте, він його купив? Не купив і не купить.

Підвівся і поніс ряднину до болота. Став над ним, коли одна з його ніг провалилася, і сипонув з ряднини щось таке в драговину. А потім підкинув у повітря щось кругле і підйомом, як справжній форвард, послав це дітлахам у ноги. Вигляд у нього був при цьому страшнуватий.

— Гей, а ось вам ще м'яч!

Зацікавлені хлопчаки почали підходити до «м'яча», збиратися довкола.

— І нехай тобі, змію, гадюко смердюча, кожний удар там відгукнеться. Тисячократ по тисячу разів.

Я хотів було встати, щоб припинити все це. Починало все це бути вкрай огидним. Але тут вигулькнули звідкілясь Стасик Мультан і Василько Шубайло, які поспішали, видно, до замку.

Стах зупинив ногою кимось уже із запалом підфутболений «м'яч».

— Стій! Ви що ж це, шмаркачі? Це негаразд.

Обвів поглядом ксьондза, і погляд з-під білого чуба був несхвально-суворим.

— Це ви кинули?

— Так.

— Та-а, — тихо проказав Василько, — ки-инув.

— А навіщо? — спитав Стасик.

І тут я здивувався. Ксьондз ніби виправдовувався перед малечею:

— Гіршого за цього чоловіка не було.

— То ногами навіщо ганяти?

— А що робити? — спитав я.

— Запитання нерозумне, — Стах сказав це солідно, як дорослий. — Йому це ще невідомо як. А от вони, оті, чому вчаться?

Ксьондз зів'яв, ніби з нього випустили повітря. І тоді Стах жмутком трави взяв череп у руки.

— Я його краще он у баговиння, в глухе місце кину, якщо вже йому там місце, — забурчав Стах.

Поніс і справді жбурнув череп в саму середину іржавої кваші. Після чого вони з Васильком рушили спокійною ходою в бік річечки.

Діти пішли за ними, як почесна варта. Біля найдальших липових замкових алей оточили маленьку постать Сташки. Строкаті на строкатому лузі. Синьоокі під синьооким небом.

— Ну от, — зітхнув ксьондз, знову сідаючи поруч. — А тій не усміхнулися діти. І моїй теж. І не відомо навіть, де над нею плакати.

Сташка наближалася. Жихович потер долонями скроні.

— Тепер доведеться відповідати перед начальством. За безчинства в храмі. Але я не міг допустити, щоб у храмі, як у крамниці. Як у розбійницькому притоні. Знаєте, що Шоу сказав про Леніна? Десь на межі двадцятих і тридцятих.

— Ні. Не пригадую щось.

— Він сказав: «… якщо тільки цей експеримент у галузі суспільного ладу не вдасться, тоді цивілізація зазнає краху, як зазнали краху численні цивілізації, що передували нашій».

— Так…

— Відповідальність відчуваєте? Ну от. І самозаспокоюватися рано, доки є Майданеки, гинуть люди, швендяють по світу і чинять зло прямі нащадки оцієї потвори. Будемо миритися, дозволимо їм засмічувати землю й небо — гріш тоді ціна і цивілізації, і нам. Нам, якщо ми хоча б на хвилину дозволимо жаху смерті керувати нашим життям. І тому я…

— Я сказав би про ваш вчинок інакше: «Свята велич, свята нетерпимість одного осквернителя праху».

Він знову почав безладно й дуже тихо:

— Людям вельми потрібне чисте повітря. Треба, щоб легко було дихати. Вельми потрібне чисте повітря. Вельми чисте повітря.

Сташка підійшла до нас.

— Чому не йдете?

— Не хочу я на все це дивитися. Це більше не моя справа.

— Відкрили ту… нижню комірчину, — сказала вона. — Такого я ніде не бачила. Хіба що в ермітажній «золотій коморі». Чого там тільки нема?! Кубки, блюда золоті й срібні, монети скринями, каблучки, браслети, намисто, злитки і срібні, й золоті, з каменями книги, чаші для причастя, канделябри, реліквії, ікони дивовижної роботи, і обклади — диво. Дароносиці, потири, хрести напрестольні, серги, ковші. Емаль, чеканка, чернь — в очах мерехтить. І десятки ковчегів золотих, документи, і, видно, папери на князівське звання, і заповіт тих Ольшанських.

— Плював я на це, — процідив я.

— І я. Як згадаю тих «сторожів» — плакати мені хочеться. Чи варте було їх самих усе те, що вони стерегли?

— А що в новому замуруванні?

— Не знаю. Мабуть, награбоване командою Розенберга (знову ж коштовності, картини тощо). І, видно, те, що останній Ольшанський разом з німцями тоді закопав та й не повернувся.

— Так, може, й папери його там? — спитав ксьондз.

— Може, й там. І, звичайно, архів.

— Ну, цим займатимемося не ми, — сказав я. — І, можливо, навіть не Щука.

Ксьондз гнучко, ніби жодної кісточки в його тілі не зоставалося, встав.

— Бувайте, — сказав він. — Ти завтра їдеш, Космич?

— Мабуть, так.

— А ви, Станіславо?

— Ну, мені ще тут роботи й роботи.

— Та-ак… То не губіть одне одного. Загубленого не знайдеш. Хто, хто, а я вже знаю. А з вами до завтра, Антоне.

І, обминаючи костьол, повільно пішов у бік плебанії. Страшенно самотній на цьому безлюдному костьольному дворі.

— Ми не будемо губити одне одного? — спитала вона.

— Не будемо, якщо вже так. Справді, нічого нема легшого, як згубити.

Ми не дивилися ні в бік костьолу, ні в бік замкового парку. Ми дивилися на південь, де здіймалися один за одним — і все вище й вище — зелені, сонячні, як саме життя, пагорби.

Розділ X

Прощавай!

Не думаю, щоб ще коли-небудь міліцію з Ольшан проводили такою юрбою і з такою радістю. Хіба що тоді, коли по війні була розгромлена банда Бовбеля, а сам він, як вважали, загинув. Дорого коштувала потім людям ця «загибель». Але хто ж» міг бачити в миршавому Гончаронку ту паскуду?

Тепер уся наша «компанія» стояла біля нашого рафика і обмінювалася останніми цікавими зауваженнями щодо недавнього і давнього загального минулого. Археологи в повному складі, тверезий, як скельце, Вечірка, Мультан зі своїми малими. Цей, як завжди, теревенив щось вдячним слухачам.

— Так я й кажу. Кундель мій призвичаївся, щоб він здоров був, рибу ловити. І до хати носити.

— Ге, діду, — смикав його Стах, — знаємо ми, як він ловить. Ви вже не хваліться.

— А як? Як?

— З куканів в усіх сусідських рибалок знімає, — твердив безжалісний Стах.

— Ну, скажеш. Мо', й Василько свідок?

— Та-а. Він і яйця краде. Я ж