Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

— Брешеш, — сказав Висоцький.

— Чому брешу? Ви просто не знайшли книгу. Так склалися обставини. Не потрібні були ні злочини, ні нові й нові ваші жертви.

— Тут ти зробив дурницю, — сказав Гончаронок. — Ми згодом здогадалися, що ти якимось незрозумілим чином зробив неймовірне, хоч мав у руках тільки третину таємниці. Нам лишалося тільки стежити за тобою.

— І з деякого часу ви здогадалися, куди веде мене в цьому лабіринті моя нитка. І тоді я став непотрібний. І тоді ви почали робити численні спроби. Вам тепер треба було обов'язково прибрати мене з дороги. Щоб не перешкоджав. Однією була спроба закидати мене камінням під час «дуелі ліхтарів». Другою — напад чотирьох (здогадуюся, хто були інші два, і здогадуюся, чому вони сьогодні не тут). І третій замах, який мало не увінчався успіхом. Обвал.

— Четвертий увінчається, — сказав Гончаронок.

Я зволікав. Безсоромно зволікав. Виходу в мене майже не було. Була тільки слабка надія, що хтось прийде в «плебанію». До мене. Що, може, хтось кинеться і мене почнуть шукати. Мені треба було якомога довше затримати їх, щоб їм менше лишилося часу до ранку. Коли це зараз сходить сонце? Гм, десь о пів на четверту. Лишилося якихось три з невеличким гаком години.

Треба було всіляко рятувати справу, якщо я вже не міг врятувати своє життя. Рятувати справу, за яку наклали головою стільки людей. Мені дуже не хотілося покидати передчасно цей найкращий із світів (чи найкращий, коли по ньому швендяє така наволоч?), але якщо вже так було кимось наперед визначено, то я хотів бути останнім, який завчасно його покине. Щоб після мене більше ніхто.

Світ був по вінця залитий байдужо-прекрасним світлом місяця. Балка, в якій ми сиділи, по вінця, аж із верхом переповнена темним присмерком. І праворуч від себе я бачив чоловіка з обличчям, яке було посічене дрібною сіткою зморщок, і з вухами великими, як в Будди, а ліворуч — другого, великого й міцного, який з лінивою грацією розпалився на камені.

— Ви вважали, що, коли зруйнуєте мур біля вежі, вам легше буде забратися в підземелля. Під шумок. То одні розбирають, то ви. І ось Гончаронок з усією властивою йому чарівністю переконує голову в доцільності закрити мечеть і зробити в ній свинарник.

— Яку мечеть?

— Ну, пробити запасний вхід у замковий двір і зробити в ньому скотарню… А тут я, з фотоапаратом. І навіть голову напускати на мене не треба, щоб самим зостатися збоку. Голова сам на рожен лізе. Охоронну ж дошку зняли. Заборони нема руйнувати, а тут — на гарячому… Невеличка, але неприємність. А тут ще два Івановичі, що йому на цьому краєзнавстві давно вуха об'їли. А вам з цим їхнім «Знай свій край» та «Ніхто не забутий, ніщо не забуте» і поготів. Бо вам якраз і треба було, щоб люди менше знали свій край і надовго забули про деяких типів та їхні вчинки.

— Ігнасю, я його зараз рубону, — сказав Гончаронок.

— Дай спокій. Хіба тобі не цікаво, до чого він там додумався? Нехай розпатякує. Далеко він своїх знань не донесе. А нам цікаво буде знати, чому він запідозрив. Я вже не дуже розумним виглядав, а про тебе й говорити нічого. Настільки тупа тварина, що підозр не повинно було бути.

Гончаронок поліз рукою в кишеню.

— Облиш, — сказав Висоцький, — ніж ти добре кидаєш, але його крізь кишеню, як кулю, скажімо, не кинеш. Сиди й слухай.

— Часто траплявся ти мені, Тодоре, на дорозі. Часом вночі. І стрибав через канаву, повну води, щоб малу потребу справити. А нащо?

— А на те… Зустрілися тут з одним…

— А до цього, на іншій дорозі, про «страшні яйця» розмовляли? Я сподівався тільки, що вигадки і припущення, побудовані на піску, не завдадуть мені шкоди.

— Ч-чорт.

— Полем ви звідти йшли, щоб повернутися іншою дорогою, ніж той.

Хто «той», було для мене темною ніччю, як і багато й багато чого в цій справі. Багато що, об чім я вже ніколи не довідаюся. Але я повинен був удавати, що мені відомо куди більше, ніж насправді (тільки б не перегнути!), і тому навіть брехати з більшою чи меншою долею вірогідності.

— Ви поспішали. Тим більш що тоді, по дорозі на станцію, у грузовику, я проговорився, що пов'язую все, що відбувається, не тільки з тим скарбом, але й з подіями перед втечею німців. Тут уже й справу з Лопотухою треба було довести до ладу («дуель ліхтарів»), а заразом і зі мною, якщо вже вночі поліз у вежу, потрапив під руку. І втікати навіть не було як. Прив'язані до архівів… Тож-бо ти тоді на станції, Висоцький, так на дядька в піжамі психонув. Справді, їде собі куди хоче, а ти, «тубілець», змушений на місці сидіти, тремтіти й чекати на висновки. Та й дивно, що чоловік не знає, де його брата розстріляли, в Кладно чи в Білостоці. Більше все-таки на Кладно чутки кажуть. І прізвище на пам'ятнику чорним по білому.

— Яку справу з Лопотухою? — ніби нічого після згадки про нього не слухав, спитав Висоцький.

— А ви думали, що коли він замок за свою фортецю вважає, вас щодня бачить і підсвідомо побоюється і напускає на себе більше дурощів, ніж насправді, то він може якийсь там тайник влаштувати. Для певності ви тоді вночі у вежі й стіну руйнували. У підозрілому для вас місці.

— Розумний ти чоловік, Космич, — з млявою погрозою сказав Висоцький. — Розумний. Тільки ти як той, мудрий після шкоди. Схаменувся пізно.

— Так. Я знаю. Але не думаю, щоб ви дуже виграли в часі. Не тільки вас тут щось тримає. Тримає тут те-се ще одного чоловіка.

— Загадками говориш, — сказав Гончаронок.

— Так.

— Ну, далі, — сказав Висоцький.

— Про спробу вдертися в мою квартиру, про «мою» записку до Мар'яна я вам нічого не казатиму. І без того довга розповідь. Не знаю також, що вас вело до другої вежі. Певно, логічне продовження, проекція на майбутнє моїх вчинків. Але третьою вежею я вас на хвилину збив з пантелику.

— Ненадовго, — сказав Висоцький.

— Правильно. Інакше ви б мені там могилу не ладнали. Тоді б останньою жертвою був би не я, а Лопотуха. Надто вам слова лікаря не сподобалися, що той Людвіг може очуняти, прийти до пам'яті… Так, багато подій відбулося. Багато про що я не знаю, багато про що не знаєте і ви.

«Тягнути далі нічого. Та я й стомився. Дуже стомився духом. Скоріше, справді, кінець.