Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич
— Ти не шкодуєш за сьогоднішнім днем? — пошепки спитала вона.
— Ні. Хтось сказав: «Я не знав, який вигляд має мій рідний дім, поки не вийшов за його стіни. Я не знав, що таке щастя, поки не пройшов прірву біди»… Я не шкодую за сьогоднішнім днем.
І однак мені довелося під кінець пошкодувати за ним. Від «плебанії» — нашої, звісно, — кинувся до мене Мультан.
— Слава богу, живі. Слава богу, хоч ви живі. Бо трьох в один день…
Мені ніби залізом скувало щелепи.
— Хто?
— Зелепущонок сьогодні витягував перемет біля Дубової гатки (чорт його побери, чого він завжди його в тих корчах ставить) і витягнув…
— Лопотуха?
— Він. Міліція повезла вже. Видно, упав у темряві із стрімкої кручі. Скронею об корч чи об чорний дуб — он скільки їх там стирчить біля берега. І готовий!
Я згадав вартого жалю, сумирного чоловіка-мученика, його беззахисне «хлопчику, не треба» і як він спробував налякати мене, щоб не швендяв у «його домі». І згадав свою підозру, і уявив останнє скельце в калейдоскопі: тіло утопленика.
І тут я зрозумів, що я — віслюк.
Розділ VII
Про життєву необхідність ґрунтовного вивчення старослов'янської граматики й алфавіту, про без п'яти хвилин докторів наук, які теж бувають віслюками, і одну допомогу, що надійшла непоправимо пізно
Ми сиділи з Хилинським на березі ставка, там, де впадала в нього Ольшанка. Дуже широкий в цьому місці ставок подекуди парував, стояли над ним поодинокі маленькі стовпи туману, злегка просвічувані вранішнім сонцем. Вудили. Вірніше, вудив один він, хоч не часто, але підсікаючи то плітку, то невеликого головня. Уже десятків зо два таких плавали в його відерці, часом без ніякої причини починаючи гарячково, мов по команді, борсатися.
— Все ясно, — сказав він, вислухавши мене. — І ясно, що Лопотуха мав загинути після лікарського висновку Лигоновського. Хтось злякався того, що до чоловіка повернеться психічна рівновага.
— З тих, хто був присутній?
— Чому? Кожний з них міг розповісти про це комусь із родичів чи знайомих.
— Лигоновський таки поїхав.
— Так. Сказав: «Якщо кожне моє слово в цьому чудовому і високоморальному краї призводитиме до таких результатів, то я зникаю, і нехай вони тут живуть за своїми норовами і звичаями». І все-таки я нікого не бачу з присутніх там, хто міг би таке вчинити, кого минуле зв'язувало б із цим нещасним.
— Ми ще дуже мало знаємо. І тому не можемо передбачити і попередити вчинки цього, або цих. І ти маєш рацію: могли комусь і розповісти.
— «Попередити». А тут через це незнання гинуть і гинуть люди. Ви не загинули вчора тільки дивом.
— Думаєш, штучний обвал?
— Аякже. Упав шматок муру там, де ламали. І тут до струсу долучилася сила, прикладена до плит… Облиш, — несподівано попросив він. — Облиш. Не твоя це справа. І це починає ставати дуже небезпечним. Наступного разу для тебе це може не закінчитися так вдало. А тут ще твій нервовий стан. Кожний може сказати, що справою займався псих. Довір'я не буде.
— І нехай не буде. — У мені раптом прокинувся гумор шибеника, чого я від себе ніяк не чекав. — Тут стільки розумних, що обов'язково потрібен хоч один божевільний. Якщо не Лопотуха, то нехай уже буду і я.
— Ну-ну. Божевільні іноді повинні висловлювати парадокси. І єретичні думки. Навіть замахуватися на авторитети. Особливо якщо грішили передовими поглядами.
— Так. Надлюдська зневага до лайки та ухвал… І куди ж це я увалився, куди потрапив? І куди можуть завести людину передові погляди? А багато ж хто вважає свої погляди передовими. А в кого сумління атрофоване — ті всі себе передовими вважають. Винаходять гази, атом, історичні поступки, шовінізм, історичні вчинки, ешафоти. І вчать моралі, тільки якщо знають, що на неї махнули рукою… Відкривають, відкривають те, до чого нікому ніякого нема діла. А от звичайного засобу від зубів, від головного болю тн, зрештою, від радикуліту, коли в людини поперек болить, нема. Людство криком від цього кричить, а їм байдуже. Вони порпаються в глаголицях…
— Ну-ну. Ти даєш. Просто пуританський… Та раптом так і витріщився на мене.
— Ти що, морського змія побачив?
Він, очевидно, навіть занепокоївся, бо я ніби заціпенів, втупивши погляд в одну точку. Моя вудка швидко запливла б на середину ставка, аби він не перехопив її.
— Ну ось. Ось і в тебе. Та диви, як повів обережно… А, чорт! Та що врешті з тобою?
Але тут я почав трястися від сміху. Спочатку тихого, а потім зовсім уже нестерпного і нестримного.
— Та що з тобою, хлопче? Справді ти з глузду з'їхав, чи що?
— Ідіот! Ідіот!
— Згоден, але чому?
— Я сказав… ой… про глаголицю.
— Не ти перший.
— І тільки тут мені спало на думку… Ми шукали під третьою вежею.
— Правильно.
третя літера, що в кириличному алфавіті, що в глаголичному.— Так. І в глаголичному… ах-ха-ха!
— перша літера під титлом має значення один, має значення — два, а має значення — три… Ой, тримайте мене! І нас мало не засипало і не вбило під третьою вежею.— Та-ак. Не бачу нічого смішного. Своєрідний гумор.
— Справа в тому, що
справді один, два, три. Так у глаголиці. Але в кирилиці не має цифрового значення. І ніколи не мала, як , як двєрь , як Ш, Щ, Ю та інші. Не мала.— Як-як?
— А ось так. І виходить,
кроків униз — це означає шість, а не вісім кроків униз. Б і Ж не мали в стародавній Білорусії числового значення.— перша вежа.
— ніяка, ти розумієш, ніяка.
— це друга вежа від кутньої. І, значить, помилилися не тільки ми, але й ті, що хотіли нас засипати. Вони нічого не знали, вони тільки стежили за нами. А все, що ми… ох… воно під другою вежею.
Я знеміг від сміху, зовсім знесилився:
— Ах, боже мій! Йолоп! Йолопень! Віслюк — ремінні вуха.
— Нічого, віслюк на чотирьох
