Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

— Що ти хочеш робити?

— Стривай.

Я згадав про уламок скла, що блиснув на піску в останньому промінчику світла, що пробивався тоді з отвору.

— Шматок скла!

Я поповз до обвалу, до грузу під ним (слава богу, що я не відійшов од нього далеко) і, натрапивши на сміття, почав руками сантиметр за сантиметром обмацувати його, навіть трохи перекопувати.

Справа була майже безнадійна. Скло могло відкинути, засипати. Але я мацав і мацав у повній темряві так уперто, ніби це була остання наша надія. Хоча що могло дати те скло? Можливо, одну-єдину невдалу спробу. А що могло дати нам світло, навіть якщо ми здобули б його? Але я шукав, мацав, шукав, мало не нюхав це сміття. І ось… ось… ні, не воно… ось. Воно… воно, чорт мене і всіх побери.

— Сташко!

— Я тут… Повзи… Сюди… Сюди… Що ти знайшов?

Я приклав скло до щоки — слава богу, сухе. Ні краплини вологи на ньому, лежало, очевидно, в піску.

— Дай сірника.

Я обережно водив по волоссі, на щастя, теж сухому. Сухе волосся краще за найкращу промокашку.

— Тримай свічку… Так. Тут тримай. І крий тебе боже навіть дихати.

Я міцно притис пальцем головку і сильно й швидко черкнув нею по склу. Раз… Другий… Третій… Зашипіло. І ось на кінчику сірника розквітла чудова, синя внизу, оранжева вище і жовта на кінці чародійно-жива квітка. Спалахнув гніт свічки.

Новими очима дивився я на нашу тюрму, на шари каменю й цегли впереміж, на конус сміття, який засипав сходи. Віткнув у це сміття свічку і поклав поруч останні дві.

— Вистачить ненадовго, — сказав я, — бо доведеться припалювати одну від одної.

— Ми не знаємо, чи можемо ми дозволити собі навіть таку розкіш? Чи вистачить у нас у цій пастці повітря? А ви ще закурили, Антоне.

— Тому й закурив. Бачите, димок тягнеться до тієї темної плями внизу і до тієї, що вище. Тут є тяга, є повітря. Принаймні ми не задихнемося. І я спробую зробити трут. Нехай не з деревинної губки. Нехай навіть з власних штанів.

Я глибоко затягнувся і пустив черговий струмінь диму. І знову його потягло до темної плями в стіні. Отвір. І тяга. Сильна тяга.

— І все-таки, в чому справа, що все це так несподівано обвалилося? — задумливо сказала вона.

— А тут і не докопаєшся. Може, той напівзруйнований мур упав і удар віддався сюди… А може, і найімовірніше за все, хтось стежив за нами. Хтось постарався нас тут замурувати. А разом замурувати і своє минуле.

— Та тут нічого нема. Яке минуле? Де?

Я саме кінчав обстукувати каменем підлогу.

— Так. Ніякого іншого підземелля під нами нема. Отже, ми не там шукали. Отже, треба шукати в іншому місці.

— Шукати? Ви ж збиралися кинути.

— Дзуськи, — сказав я. — Тепер уже дзуськи. Знайду.

— Ви спершу виберіться звідси.

— Вийду. Не знаю як, а виберуся. Через стіну пройду, а буду там. У землю зариються — і звідти їх дістану. Разом із минулим, і з сучасним, і з майбутнім, якого в них — я вже постараюсь — не буде.

Ці слова немов щось раптом зрушили в мені. Говорив я їх більш підсвідомо, ніж думаючи над їхнім сенсом. Чому я був упевнений, що нас завалили? По-перше, струс від якогось там обвалу не міг звалити плити. Треба було прикласти до них ще й якісь механічні зусилля, щоб вони впали. По-друге, щебінь ми відкидали все-таки досить далеко. Не міг він так легко почати зсуватися спершу між плити, а потім на них, ховаючи нас. Тут ясно, що було? Тут було щось на зразок міркувань у стародавньому східному гімні, наведеному, здається, у книжці «Душа одного народу» якогось англійського офіцера Фільдінга. Книжка розповідала про Бірму, і було їй близько ста років. Як воно було сказано?

Де їхні сліди, де твої сліди?

Хто знайде їх, і хто знайде тебе?

Так, здається, я читав це там. Сто проти одного, що цей «обвальник» і «справжнього» Фільдінга не читав. Але міркувати він повинен був приблизно так.

І що це так вразило мене у власних словах, що я «дістану їх, хоч і в землі зариються. Разом з минулим і сучасним»? Події, слова, факти, чутки ніби тільки-но були жменею різноколірних скелець, а тепер, немовби вміщені в якийсь чарівний калейдоскоп, що став повільно обертатися, поступово почали складатися в геометричний візерунок, в якому була і симетрія, і навіть деякий порядок.

Слідів — я знову пройшовся по нашій тюрмі — не було, крім моїх. На жаль, я не подивився, спускаючись, чи були вони на приступках. Якщо були, отже, ті, трохи спустившись по сходах, самого підземелля докладно не оглянули і могли не помітити отворів, через які надходило до нас повітря. За їхнім розрахунком, ми не повинні були померти від спраги на якийсь там третій чи четвертий день. Ми повинні були померти від задухи через якісь там дві години. Вони не хотіли ризикувати. Кілька днів — це забагато. Катастрофа, години зо дві і задуха — оце був «певняк».

Холодна лють охопила мене. Гинути через якусь сволоту? Н-ні-і, це вже занадто. А калейдоскоп працював і працював, і скельця з тихим шелестом займали свої місця. Всі. Принаймні багато які. Аж до слів про «страшні яйця», які казали над п'яним Вечіркою ті невідомі. Мої, і Сташки, і всіх нас вороги. Варто було глянути на яйцеподібну форму підземелля. А чи воно одне тут таке?

Так, калейдоскоп складався. Тільки хто? Хто зараз знатиме з живих, що він склався в моїй голові в щось логічне, той калейдоскоп? Ніхто.

Я взяв свічку і пішов до отвору. Язичок вогню дедалі більше відтягувався в той бік. Отже, повітря звідкись надходило. Може, плити не так уже й щільно завалили люк. Відставивши руку із свічкою, я почав мацати кладку. Так, у ній справді був отвір з іржавими хрестоподібними гратами.

— Ну, Сташко, — я подав їй свічку. — Тримай трохи збоку під тяги.

Вивільнивши праву руку, я підскочив, ухопився за грати і почав розгойдувати їх (чи, може, гойдатися на них?). Дурниці все це було. Навіть коли б я виламав проржавіле залізо, хто б проліз у дірку розміром двадцять на двадцять сантиметрів? Але я не здатний був міркувати логічно ні про що, крім мого «калейдоскопа». І я гойдався, гойдався, то підтягувався до ґрат на руках, то відхилявся, з силою розпрямляючи зігнуті