Капітан Зірвиголова - Луї Анрі Буссенар

Гримнули постріли, і взвод, немов скошений, рухнув на землю. Коня під Патріком було вбито на місці.

Молодий офіцер повернувся обличчям до ворога і помітив Поля, який цілився в нього на відстані десяти кроків. З блискавичною швидкістю Патрік навів свій револьвер і вистрілив у Поля в ту саму секунду, коли і Поль спустив курок рушниці.

Два постріли злилися в один.

Упустивши рушницю, Поль притиснув руку до грудей.

— Вмираю… — прошепотів він. — Я це знав…

У цю ж мить захрипів і захитався Патрік. Обидва смертельно поранені юнаки зміряли один одного визивним поглядом. В їх уже затуманених близькою смертю очах горіло полум'я ненависті. Обидва вони вмирали, і обидва з останніх сил намагалися зблизитися для останньої сутички.

Крізь серпанок диму і вогню Зірвиголова помітив цю сповнену трагізму сцену, але, захоплений боротьбою, не мав змоги стати поміж ворогами, непримиренними навіть в обіймах смерті.

З їх губів, вкритих рожевою піною, зривалися прокльони, а з прострілених навиліт грудей била фонтаном червона кров.

Нарешті вони зійшлися, схопилися, стали душити один одного, намагаючись відібрати один у одного жалюгідні рештки життя, що й так покидало їх. Захитавшись, вони впали, але продовжували битися, качаючись по землі.

— Будь ти проклятий, англійський собако! — хрипів один.

— Бандит!.. Убивця!.. — ледве шепотів другий.

Цих двох вмираючих людей все ще розділяла безодня нещадної і кривавої ненависті, виритої війною між двома народами.

Боротьба забрала в них останні сили. Їх руки стали дубіти, але втуплені один в одного очі так само палали. Обидва судорожним зусиллям підвели голови.

— Хай живе королева!.. Хай живе Англія з її новою колонією! — вимовив Патрік слабіючим голосом.

— Хай живе незалежність!.. Хай живуть наші вільні республіки! — одночасно з ним вигукнув юний бур.

І обидва впали мертві.

У битві тимчасом настало затишшя. Вогонь стихав. Втрати у бурів були невеликі, але дуже відчутні для їх невеликої кількості.

Англійці ж зазнали величезних втрат. Усі підступи до ущелини були завалені трупами. Наляканий цим видовищем, командир вирішив відмовитися від лобової атаки. Легко сказати — половина його війська вибула із строю!

Англійці висунули вперед дві артилерійські батареї і послали ескадрони кавалерії в обхід обох флангів бурської позиції, щоб спробувати взяти її з тилу. Коротше кажучи, ворог гаяв час, а саме цього й добивався Зірвиголова.

Минула година. Треба протриматися ще шістдесят хвилин, і тоді армія генерала Бота буде врятована. Та чи зможуть вони протриматися?

Лежачи в окопі між командиром і лікарем, Фанфан почув останні вигуки Поля і Патріка. Озирнувшись, він побачив їх трупи.

— Боже!.. Поля вбито! — вирвалось у нього.

Дві великі сльози, яких він і не намагався стримати, покотилися по щоках парижанина.

Фанфан рвонувся був до свого друга — йому хотілося ще раз глянути на нього, попрощатися з ним, спробувати пробудити в ньому хоч іскорку життя. Та Зірвиголова, придушивши зусиллям волі ридання, що підступало до горла, смикнув Фанфана з удаваною суворістю, яка погано ховала його власне люте горе:

— Ні з місця! Не маєш права марно рискувати життям.

— Правильно… бідолашний Поль!

— Так. Але хвилиною раніше, хвилиною пізніше настане і наша черга…

Жан мав рацію: після недовгої перерви спалахнула ще гарячіша, ще жорстокіша битва. Англійський генерал намагався за всяку ціну зломити опір бурського ар'єргарду, що заважав йому атакувати армію генерала Бота. Він не відступав ні перед якими жертвами, аби тільки знищити цю жменьку людей.

Гармати закидали картеччю ущелину і ями, в яких ховалися бури. За вогнем гармат у проломи, пробиті картеччю, линула свинцева злива куль.

Час від часу то тут, то там падали вбиті захисники цих африканських Фермопіл[60].

Зірвиголова з завмираючим серцем відзначав, що з кожною хвилиною все меншало світлих димків, з яких він дізнавався про число живих товаришів. Так, танули люди, танули й патрони. Кулі у цій битві витрачалися загрозливо швидко.

І не дивно, що вогонь англійців лютував з тією ж силою, тоді, як вогонь бурів явно вщухав.

Подумати тільки: двісті чоловік проти цілої армії!

Як тільки бур хоч трохи піднімався над укриттям, щоб вистрілити, на його голову накидалися тисячі куль. Навіть цієї короткої миті було цілком досить, щоб навіки прибити відважного стрільця до його поста.

Та скільки ж їх все-таки залишилося?

Шістдесят? П'ятдесят? Сорок чоловік?

Зірвиголова не знав.

Бурські бійці уже не бачили і не чули один одного, вони думали тільки про те, як би глибше втиснутися в землю, щоб врятуватися від свинцевого і стального урагану, який бушував над ними, та ще й умудритися відповідати на нього і бити в густу масу людей і коней, що знову ринули на приступ.

Прибіг гонець генерала Бота. Тяжко поранений, спливаючи потом і кров'ю, він впав біля командира Молокососів.

— Що чути? — спитав Зірвиголова.

— Величезні труднощі. Дуже заважає піднімання води… Генерал благає вас протриматися ще хоч чверть години.

— Протримаємося!

І Молокососи посилили вогонь. Вони спорожнювали свої патронташі без жалю.

Англійці зосередили вогонь по траншеї, де ховалися останні захисники ущелини. Кулі зорювали землю і влучали в бійців, які закопалися в ній.

Купка відважних буквально танула.