Вершник без голови - Майн Рід
Від цієї погрози, а також від того, що знайшлося вірогідне пояснення загадки, яка гнітила його, в мексиканця полегшало на душі, і невдовзі він заснув.
Прокинувся він аж тоді, коли до його хатини зазирнуло вранішнє світло, а з ним і гість.
— Хосе! — вигукнув Койот з подивом і неприхованою радістю. — Ти тут?
— Еге ж, сеньйоре.
— Радий бачити тебе, Хосе. І донья Ісідора тут, цебто на Леоні?
— Еге ж, сеньйоре.
— Так скоро й тут! Ще ж і двох тижнів не минуло, як вона поїхала звідси, хіба не так? Мене в селищі не було, але я чув про це. Я чекав від тебе звістки, Хосе. Чому ти не писав?
— Тільки тому, сеньйоре доне Мігелю, що не було нікого надійного, з ким ту звістку надіслати. Я мав для вас деякі новини, але не міг довірити їх комусь чужому. Хоч, на жаль, ви мені за них не подякуєте, одначе моє життя у ваших руках, і я пообіцяв, що ви знатимете все.
Койот підхопився, наче вжалений.
— Про неї і про нього? Це видно з твого обличчя. Твоя пані зустрічалася з ним?
— Ні, сеньйоре, скільки я знаю, після того першого разу не зустрічалася.
— Що ж тоді? — трохи спокійніше запитав Діас. — Вона гостювала тут, коли він оселився в готелі. Щось між ними було?
— Еге ж, доне Мігелю, щось таки було, і я це добре знаю, бо сам був посильним. Тричі відносив йому від доньї Ісідори кошики з ласощами, а останнього разу й листа.
— Листа? Ти знаєш, що там написано? Прочитав його?
— Завдяки вашій ласці до бідного хлопця я зміг і прочитати його, і навіть переписати.
— Він при тобі?
— Еге ж. Бачите, доне Мітелю, ви недаремно посилали мене до школи. Ось що написала йому донья Ісідора.
Діас нетерпляче схопив аркушик паперу й уп'явся в нього очима. То була копія записки, надісланої при кошику з ласощами.
Та замість розпалитися ще дужче, він начебто, навпаки, відчув полегкість.
— Хай йому чорт! — байдужно мовив він, згортаючи папірця. — Нічого особливого, Хосе. Твоя пані дякує йому за якусь послугу, ото й тільки. Якщо це все…
— Але це не все, сеньйоре доне Мітелю, оце ж тому я й прийшов. Мене послано до селища з дорученням. Ось воно.
— Он як, ще один лист?
— Еге ж, сеньйоре. Це вже таки справжній лист» а не мої карлючки.
Тремтячою рукою Діас узяв листа, розгорнув його й почав читати.
«Сеньйору донові Морісіо Джеральду.
Дорогий друже, я знову тут, гостюю в дядька Сільвіо. Не можу більше жити, не маючи звістки од Вас. Я нічого про Вас не знаю, і це просто вбивав мене. Чи Ви вже одужали? О, якби це було так! Як я хочу подивитись у Ваші очі, у Ваші гарні, глибокі очі, щоб упевнитися, що Ви вже зовсім здорові. Зробіть мені таку ласку. Ми можемо зустрітися через півгодини на пагорбі за будинком мого дядька. Приїздіть, я чекатиму на Вас!
Ісідора Коварубіо де Лос-Льянос».
— Прокляття! — обурено вигукнув Діас. — Це ж не що інше, як любовне побачення! І вона сама його призначав!.. Ну що ж! Запрошення буде прийняте, але не тим, кого так люб'язно звуть. Рівно через півгодини, і клянуся богом помсти… Слухай, Хосе! Ця записка ні до чого. Того, кому її послано, немає ні в селищі, ні в околиці. Ніхто не знав, де він тепер. Це якась таємнича історія. Та дарма. Ти все одно йди до готелю і спитай про нього. Доручення треба виконати. А цього папірця залиш мені. Забереш його, коли вертатимешся, і віддаш своїй пані. Ось тобі долар на випивку. В сеньйора
Доффера добряче агвардієнте. До побачення. Хосе не став ні про що питати і, взявши позичку, мовчки вийшов з хакале.
Тільки-но він зник з очей, як і сам Діас рушив із своєї хатини. Поспіхом засідлавши коня, він скочив у сідло й поїхав у протилежний бік.
Розділ XLVIII
ІСІДОРА
Сонце щойно піднялось над обрієм, і його яскравий диск ще торкається трави прерії, немов начищений до блиску круглий золотий щит. Ясне проміння пробивається в зарості, що подекуди пожвавлюють одноманітний краєвид прерії. Краплини роси ще звисають з пірчастого листя акацій, пригинаючи його додолу, і здається, ніби деревам шкода ночі, що минула, з її легким вітерцем і вологою прохолодою, куди любішими їм, ніж люта денна спека. І хоч птаство вже заворушилося — який-бо птах спатиме за такого осяйного сходу сонця! — проте для людей виходити з дому начебто ще зарано. Але ні, тільки не в техаській прерії! Тут ця година пробудження сонця — найприємніша пора дня, і мало хто марнує її в ліжку чи між чотирьох стін своєї оселі.
Ось і тепер на березі Леони, за три милі нижче від форту Індж, ми бачимо людину, що покинула домівку задля вранішньої прогулянки в заростях. Вона прогулюється не пішки, а їде верхи на дужому й жвавому коні, якому зовсім не до вподоби, що його раз у раз стримують. З опису цієї людини ви б подумали, що то чоловік, але оскільки все це діється на півдні Техасу, де живуть і мексиканці, то цілком можливо, що перед нами й жінка. І нехай не введе вас в оману ні круглий капелюх на голові, ні серапе, накинуте на плечі від прохолодного вранішнього повітря, ні чоловіча манера сидіти в сідлі, що не личить жінці за європейськими уявленнями, ні навіть темний пушок над верхньою губою, який скидається на ледь помітні шовковисті юнацькі вусики й чи не найдужче вводить в оману: вам здається, ніби ви бачите якогось юного іспанця зі смаглявим, але тонким обличчям, нащадка стародавніх ідальго, чий родовід сягає аж ген у добу Сіда.[64]
Та якщо ви знайомі з іспано-мексиканським типом облич, ця остання прикмета не
