Вершник без голови - Майн Рід

— Ну, а мустангер? Як в і н усе те пояснює?

— Ой, я ж думала, ви знаєте. Його теж ніде не можуть знайти. Боже мій, Боже! А що, як і його вбила та сама рука, що піднялася на мого брата?

— То, кажете, вони їздили по слідах? Цебто і по його сліду, так я розумію? Якщо він живий, його треба шукати в хатині на Аламо. Чому ж вони не поїхали туди? А, згадав, ніхто ж, окрім мене, мабуть, не знає, як її знайти, а якщо їх вів той недолугий Спенглер, він, напевне, згубив слід у крейдяній прерії. Сьогодні вони знов поїхали туди ж таки?

— Так. Я чула, хтось казав про це.

— Ну, коли вони подалися шукати мустангера, то поїду, мабуть, і я. І можу побитись об заклад, що я знайду його раніше.

— Ой, тим-то я так чекала на вас. З батьком поїхало чимало лихих людей. Я чула, як вони лаялись, коли від'їжджали. Є там і кілька тих, що звуть себе «регуляторами», то вони говорили про лінчування[63]і всякі такі речі. Декотрі присягалися жорстоко помститись. О Боже, якщо вони знайдуть й о г о і він не зможе довести, що не винен, то страх навіть подумати, яка доля його спіткає! Вони всі такі розлючені, а серед них же ще й кузен Кассій — ви розумієте, що я хочу сказати? Любий Зебе, задля мене, задля нього, кого ви вважаєте своїм другом, — їдьте туди, на Аламо, їдьте мерщій! Треба, щоб ви випередили їх і застерегли його про небезпеку!.. Ваша конячина надто повільно ходить. Візьміть мою плямисту, візьміть будь-якого коня з нашої стайні!..

— В тому, що ви кажете, є правда, — перебив її мисливець, намірившись іти. — Схоже, що хлопцеві таки загрожують деякі прикрощі, і я зроблю все, що зможу, аби відвернути цю загроз. Не турбуйтеся, міс Луїзо, дуже квапитись не варто. Поки ще вони знайдуть туди дорогу, мине чимало часу. Отож поїду я краще на своїй старій худобині. Вона вже напоготові, якщо тільки Плутон не розсідлав її. І не побивайтеся ви так, дитино моя! Може, ще й з вашим братом нічого лихого не сталося. А щодо мустангера, то я не маю й от стілечки сумніву, що він ні в чому не винен.

З цими словами Зеб незграбно вклонився й пішов з веранди, а молода креолка побігла до своєї кімнати, щоб заспокоїти збурену душу молитвою про допомогу.

Розділ XLVII

ПЕРЕХОПЛЕНИЙ ЛИСТ

Гнані нестямним страхом, Койот і троє його спільників кинулись до своїх коней і сяк-так вибралися в сідла.

Вони вже й не думали про те, щоб повернутися до хакале Моріса Джеральда. Навпаки, єдиним їхнім бажанням було скоріш опинитись якнайдалі від тієї відлюдної хатини, власника якої вони щойно побачили в такій чудній подобі.

Що то був сам «дон Морісіо», жоден з них не сумнівався. Усі четверо знали його на око — а найкраще Діас, — в усякому разі, знали досить добре, аби з певністю сказати, що то він, ірландець. Вони впізнали його коня, його гетри з ягуарової шкури, серапе роботи індіанців навахо, що різнилося формою від звичайних мексиканських серапе, і, нарешті, — його голову.

Вони не встигли роздивитись риси обличчя, але помітили на голові глянсувате чорне сомбреро, що його звичайно носив Моріс-мустангер. Воно впало їм в око, заблищавши в місячному світлі.

До того ж вони побачили великого собаку, і Діас пригадав, що не раз зустрічав його з ірландцем. Коли вони хотіли напасти на вершника, собака вискочив із темряви й з лютим гарчанням порвався до них, хоч вони вже й так тікали, не чувши під собою ніг.

Чимдуж поганяючи коней, вони проскакали порослою лісом долиною і одним з виярків — не тим, де збиралися вчинити вбивство, а дальшим — вихопились на край урвища. Але й там не спинилися ні на мить і погнали чвалом через рівнину, аж поки повернулись до хащі, де перед тим так спритно перетворилися на команчів.

Обернутися знов на мексиканців було куди простіше й забрало менше часу. Водою з фляг вони квапливо змили з себе фарбу, так само квапливо дістали з великого дупла й понапинали на себе свою звичайну одіж і, знову скочивши на коней, поскакали в напрямі Леони.

Дорогою додому вони розмовляли тільки про одне: про вершника без голови. Усе ще охоплені жахом, вони ніяк не могли пояснити того неймовірного явища і, так ні до чого й не дійшовши, роз'їхалися по своїх хакале. — Прокляття! — вигукнув Койот, переступивши поріг і повалившись на своє тростинове ложе. — Заснеш тепер після такого! Святий Боже, ото страхіття! Аж уся кров у жилах захолола. А от зігрітися нема чим. Бутель порожній, пивниця зачинена, і всі кругом сплять… Матір Божа! Що воно могло бути? Привид? Та ні, я ж сам схопив його, і Вісенте схопив з другого боку. Під одягом було людське тіло чи щось дуже схоже. Ні, то не мана… А може, чиясь хитра витівка? Але кому й навіщо це потрібно? Хто ще, крім мене та моїх товаришів, влаштував би маскарад у прерії? Та ще й який моторошний!.. Тисяча чортів! А може, хтось випередив мене? Може, ще комусь обіцяно тисячу доларів, і він їх заробив? Що, як то таки був ірландець — мертвий і з власною відтятою головою в руках? Та ні, не може бути, просто не віриться… А що ж тоді?.. Стривай, здається, зрозумів. Ну певно, що зрозумів! Ного могли попередити про наш намір чи, може, він і сам щось запідозрив. Ото й утнув таку штуку, щоб нас налякати. Мабуть, ще й сам був десь поруч, дивився, як ганебно ми тікали… Прокляття! Хто ж міг нас зрадити? Наче й нікому. Та певне, ніхто ж не знав, що ми намислили. То як же він міг приготувати той диявольський сюрприз?.. А-а, зовсім забув! Ми ж їхали прерією за ясного дня. Він міг побачити нас і здогадатися про наш намір. Ну звісно ж, що так. А потім, поки ми перевдягалися в хащі, він і зладнав того вершника. Оце єдине пояснення, іншого не придумаєш. Бісові дурні! Злякались опудала!.. Ну ні, хай йому чорт, не довго він радітиме! Завтра ж знов поїду на Аламо. Я з тією тисячею не розминуся, нехай хоч і рік на